–  Нема в мене, бабусю, нi батька, нi матерi, - не знаючи, що їй казати, промовила Христя.

–  Немає? То ти сирiтка, моя рiдная? Ох! гiрка сирiтська доля! Та хране тебе, видно, господь, - торохтiла стара i, пiдскочивши, ткнула носом у Христину руку.

–  Не цiлуйте моїх рук, бабусю, - попрохала Христя, струснувшись, мов у лихоманцi.

–  Не любиш? Не буду. Де вже? Стара, незугарна i поцiлувати. Молодчика 6 сюди молодого… - i стара якось чудно запищала. Пiдборiддя її захиталося, нiс пiднявся. Христя побачила тонкi, мов засохлi, губи i чорну прогалину беззубого рота. Боже! зроду-вiку вона нiчого страшнiшого не бачила. Вiдьма!
– ударило їй у голову, i, тремтячи, вона геть поступилася. А Оришка одно стоїть, утопивши у неї гострi очi, не стуляючи рота… регоче то вона? чи проглинути її намiряється? Це зразу, перевiвши погляд на товстого та Заплившого потом Колiсника, що тута стояв i, як кiт на мишу, собi дивився на Христю, стара почала швидко-швидко:

Страх менi не хочеться

З старим дiдом морочиться…

Якби таки молодий, молодий,

То по хатi б поводив, поводив.

Наче хмара насунула на ясне обличчя Колiсникове: брови стиснулися, а очi, як шила, угородилися в непоказне обличчя старої.

–  Слухай, стара. Коли з розуму вижила, то держи i язик за зубами, - суворо почав вiн.

–  Немає їх у мене, паноченьку, - весело замовила Оришка, - те тридцятого року повипадали. А коли я що лишне сказала - вибачте. Стара - дурна.

–  То-то ж. Сама добре знаєш, то й не базiкай. А краще нам самовар постав.

–  Добре, паноченьку. Це не велике дiло. Зараз поставлю. Вибачте мене.
– I з поклоном, мов та жаба, поплигала з хати.

–  Ти не слухай дурної баби, що вона знiчев'я плеще, - повернувся до Христi Колiсник.
– Стара вiдьма, видно, за зводнi зубiв позбулася, а все зводня не злазе з язика.

–  Та нехай їй всячина. Вона така страшна, що я її аж боюся.

–  Боятися її нiчого. Та й слухати не треба. Люди кажуть, що вона вiдьма, а по-моему - з ума вижила, та й годi…

–  Вона одна на все дворище?

–  Нi, з чоловiком.

–  Та з жiнок - одна?

–  Одна.

–  Яз нею однiєю не буду. їй-богу - я її боюся.

–  Боятимешся - вiзьмеш з слободи дiвчину, - сказав Колiсник, позiхаючи.
– Оже менi щось спати хочеться, - додав, ще раз зiхнувши.

–  З дороги. Перебився. Мене всю мов хто хитає.

–  Коли б самовар давала мерщiй - та й спати. Завтра вже повидному обдивимося. Прости, господи, i помилуй!
– утретє зiтхнувши i хрестячи рота, сказав Колiсник.

Самовар не забарився поспiти, не забарилася Христя i чаю заварить. Колiсник пiсля чаю мерщiй пiшов у кiмнату спати, Христя зосталася у свiтлицi сама. Вона начала обдивлятися своє гнiздо.

Свiтлиця - висока простора хата, рiвно вибiлена; шестеро вiкон, по двоє у кожнiй стiнi, видно, гаразд освiчували її удень. Тепер вони всi повiдчиненi, i вечiрня прохолода з темнотою ночi уривалася в хату, не зовсiм ясно освiчену лойовою свiчкою. У передньому кутку божниця, коло неї стiл, всюди пiд стiнами плетенi стульцi. За грубою, що виходе з кiмнати в свiтлицю, пiд глухою стiною, стоїть лiжко з пухкими перинами, з бiлими подушками. Вiд столу, де Христя сидiла, воно тiльки-тiльки манячило з-за груби. "А справдi, гарна хата, весела", - подумала вона i кинула погляд на дверi, що вели з сiней у свiтлицю. Вони були розчиненi, чорна прогалина їх, як сажа, чорнiла. При нагорiлiй свiчцi Христi здалося, наче в тiй темнiй сутанинi щось ворушиться сiре.

–  Хто то?
– скрикнула вона i схопилася.

–  Се я, панночко!
– обiзвалася Оришка уже бiля неї.
– Здякалися?
– усмiхаючись своєю чорною прогалиною замiсть рота, попитала вона, заглядаючи Христi у самi очi.

–  Се ви, бабусю. А я думала - чужий хто, - одходячи з жаху, одказала Христя.

–  Се я, я. Не лякайтеся. За самоваром прийшла. Може, там i менi чайку зосталося? Люблю я чайок, - торохтiла вона, зазираючи бiльше носом, нiж очима, у розчинений чайник.

–  Є, є там чай. Берiть, бабусю, та й пийте. Оце вам i сахар. Стара ухопила однiєю рукою самовар i, поставивши його пiд плече, другою потяглася за сахаром. Христi здалося - то не рука людська, то жаб'яча лапа, така чорна та в зморшках, а пазури, наче в кота, гострi. Загарбавши своїми кiгтями чимало грудок, вона зникла у темнотi сiней. Не вспiла Христя перевести духа, як Оришка знову бiля неї, бере чайник, стакани.

–  Може, вам переслати постельку?
– питає, усмiхаючись.

–  Спасибi, бабусю. Не треба. Я вже сама. Оришка повернулася йти.

–  I нiчого не треба?

–  Нiчого, бабусю. Iдiть спать, i я зараз ляжу.

–  Гаразд. Тiльки ось що. Нащо ви мене бабусею зовете? Яка я вам бабуся? Пупа я вам не рiзала. Що стара я здаюся, то ви лишень гляньте, - i, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по головi вдарив, свiт перед очима потемнiв, i тiльки одна iскорка десь далеко-далеко жеврiла. У тому мороцi, їй здається, стоїть бiля неї невеличка дiвчинка, личенько як кулачок, а очi як зiрочки, i так вона смiється до неї ними приятно. Христя скрикнула, i знову замiсть дiвчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.

–  А що, бачила, яка я баба? Не зовiть же мене бабусею, зовiть мене Ориною, як покiйник пан звав.

Христя незчулася, коли вона i з хати вийшла, так перелякалася. "О господи! Вона справжня вiдьма", - промовила, приходячи в себе. I мерщiй кинулася, позачиняла й позащiпала вiкна, зачинила дверi з сiней. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокiйна, з похолодiлою душею, вона хутко роздiлася, вихопила коц з-пiд подушок, дмухнула на свiтло i мерщiй стрибнула на лiжко, покрившись коцом з головою.