Аж ось i та з водою тупає.

–  Чи знаете, бабусю, що ви менi всю нiч снилися. Та так кумедно - Зроду-вiку я такого сну не бачила, - стрiла її Христя.

–  Як же я вам, панночко, снилася?

–  Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розi, - i вона вказала на палац, - балакали з мiсяцем, а далi ще й танцювати з ним пiшли. Баба потупила очi i струснула плечима.

–  Сон… чого у тому снi не приверзеться? Видно, ви, моя рiдна, не гаразд спали.

–  Нi, спалося добре.

–  То молода кров грала, - не слухаючи Христi, своє товче Оришка, - як лягали спати, то не так-голову положили: або дуже високо, або низько. Ото кров i прилила, та й наверзлося такого.

–  Може, й так. Тiльки менi усю нiч страшно було.

–  То що ви не звиклися…

–  А й ви вже, сороки-бiлобоки, заскреготали?
– донiсся до їх з кiмнати голос Колiсникiв.

–  А ви ще собi потягаєтесь?
– весело запитала його Христя.

–  Потягаємося, галочко, потягаємося. Бiсова баба, видно, сон-трави помостила: як упав - наче вмер, - гука Колiсник.

–  На здоров'я, паноченьку. Сон - не помiха; хто спить - той не грiшить!
– обiзвалася баба.

–  I ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїновi пiддобритися. Може, вiн переспав дуже, - не ке послати яку молоденьку дiвчину його розбудити.

–  I нащо дiвчину посилати? Такi тепер i дiвчата настали? I збудити не зугарнi. Нема й краще, як баба збуде - нi струсне, нi злякає.

–  То це така, як ти?

–  А хоч би й я?
– усмiхаючись, одказує Оришка.
– Злякаю, може?

–  Та тебе сам чорт злякається, не тiльки чоловiк. Я не знаю, як досi Кирило не забiг вiд тебе безвiсти.

–  А ви все однаковий. Яким були, таким i зосталися, - крутнувши носом, каже Оришка.
– Все жарти та смiхи… о, бодай вас!

Може б, ще довго вони вели мiж собою жартiвливу мову, коли б знадвору не донiсся якийсь гомiн та гук. Христя зиркнула у вiкно - вiд палацу купкою прямували до хати щось за люди.

Тут були i старi дiди, i молодi чоловiки, пожившi вдови, i молодицi з малими дiтьми у руках i на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ганку, кружно обступили вони його, чоловiки поскидали шапки, жiнки похилились, дiти боязко поглядали по сторонах. Всi такi обiдранi та обшмаганi, загорiлi та закуренi, мов плащуватi цигани. На обличчю у всiх смуток, на очах - нужда та скорбота.

Сонце так привiтно свiтило та грало, пташки утiшно щебетали, а вони, наче кам'янi, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великiй провинностi принесли вони з собою.

–  Що це за люди i чого вони понаходили сюди?
– спиталася Христя.

–  Це з слободи по дiлу.

–  По якому дiлу?

Оришка, мов не чула, мерщiй пiшла з хати.

–  А чого се ви прийшли? Що скажете?
– почувся з ганку голос Колiсникiв.

Вiн роздiтий, у розхристанiй сорочцi, в одному спiдньому бiллi - як спав та встав, так i вийшов до їх.

Всi низько поклонилися. Нерозумiючим дiтям матерi руками нахиляли голови, нашiптуючи: кланяйся пановi.

–  Доброго здоров'я, пане. З приїздом!
– почулися з-пiд похилених голiв поодинокi голоси.

–  Ну, добре, добре. А що ж далi?
– призро приймаючи те вiтання, пита Колiсник.

Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на колiна додолу.

–  Панночку! Змилосердися!
– в один голос простогнала купа.

–  Ага! Це рибалки?
– моргнув на їх Колiсник.
– Це тi, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.

–  Добродiю!
– обiзвався старий дiд з бiлою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ганку.
– Так здавна було. 3а князiв ще було. Нiхто нiколи не боронив рибу ту ловити. Звiсно, вода… набiгла собi… ставок став… Риба завелася… Нiхто не заводив її - сама, а може, птиця занесла iкрою. Ми ж думали - на всякого долю господь плодить.

–  О-о, ви думаєте!! Сiрi вовчики, надiли овечу шкуру та такi тихi стали… А тодi, як казали вам не ловити риби, то ви якої спiвали?

–  Паночку!
– почувся жiночий голос.
– Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?

–  А котра то канарейка защебетала?
– шукаючи очима винувату, пита Колiсник.

–  Се я, панотче, кажу, - смiло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дiвчинкою в руках.

–  Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тiльки на ноги зiп'ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не вiд москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не вiд його позичила?

Молодиця почервонiла, наче буряк, гнiвнi iскорки заграли у запалих очах, та зразу i стухли.

–  У мене чоловiк е, пане, - здавлюючи образу, одказала молодиця.