–  Що ж, пане, наймете людей?
– пита покiйно Кирило.

–  Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то i самi окопають.

–  Нi, пане, вони так не схотять.

–  А не схотять - найму!
– рiшив Колiсник.
– За їх грошi i найму.

–  За двiстi трудно найняти.

–  Яких двiстi? Двiстi получив, а ще триста.

–  Тих, пане, навряд чи получите.

–  Чому?

–  Нi з чого брати.

–  Зiйдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.

–  То тодi, пане, чи й ми тут усидимо.

–  Чого усидимо?

–  Так. Голому, кажуть, розбiй не страшний. Запалять так колись, що не похопимся i з душею вирватися.

–  Та ну, не лякай! На палiїв е тюрма, е Сибiр, е й шибеницi!

–  Та й те, пане, що тодi вiд крадiжки не вбережешся. Все, що можна тiльки буде украсти, украдуть.

–  А очi нащо?

–  Та очi е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.

–  Не вiрте, паночку!
– знову, як потайна собака з-за причiлка, кинулася, гаркнула Оришка.
– Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та Вовковi. То поважнi люди, хазяїни, а то - смiття. Розбишаки, шибеники!

–  А он же, бач, твiй чоловiк не рає, - усмiхнувшись, одказав Колiсник.

–  I.вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк!
– не видержала Оришка.

–  От i не дурна ж ти?
– покiйно обiзвався Кирило з-за вiкна.
– Ще я тебе мало вчив, а ти й досi дурною зосталася. Де б за чоловiком руку тягти, а ти йому брехнi завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч i кажуть, що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу - дурна, дурна, як чiп, та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була засуха. Люди справдi мають її за вiдьму, хоч вона така вiдьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спiймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.

Колiсник так i приснув:

–  Так ти i в ставку жаб полохала?

–  Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок, а тiльки водою облили, та й годi. Далася б я їм, бiсовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очi видрала!

–  Та хто тебе знав - чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.

Оришка аж посинiла з серця. Раз посинiє, вдруге позеленiє. Стоїть, труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться - регоче. Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила, як кiшка, стрибнула до вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з хати. Колiсник упав i покотився по долiвцi… аж стогне, аж посинiв, нiяк не вдержиться вiд реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" -глухо розкочується по хатi, а з-за вiкна Кирило собi здержує регiт.

Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибi її жалiсливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обiрванi, нечистi, невмитi. На колiнах гнулися вони перед багатим Колiсником, котрий кепкував з їх, а накiнцi ще i вигнав з двору. Спершу їй тiльки шкода їх було, своїм жiночим серцем вона жалiла провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони i не винуватi… їй тiльки приманячилося її давнє, уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до її матерi… I цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. "Багатирi, хазяїни", - каже Оришка. Та на чуже заЗДрi; їм замуляли тi городи, котрими селяни володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю свою. Нащо йому? Вiн не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкi та тяжкi думки окривали її голову, тодi коли Колiсник качався по хатi з реготу. Яким вiн здався їй гидким, цей запанiлий рiзник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнiмати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi своєму чоловiковi за те, що той розкрив правду… Господи! i це люди! Собаки- так гризуться за недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш, нiж за увесь свiй вiк молодий. Не краскою сорому, а блiднотою немочi та страждання покрилося її молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок, а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню… Невеличка зморшка скочила на її лобi та там i закаменiла.

Не швидко Колiсник одiйшов вiд свого реготу, не скоро одiгнав Кирила вiд вiкна, наказуючи йому переказати Кравченковi та Вовковi, щоб безпремiнно прийшли i як можна скорiше, бо вiн швидко повинен виїхати по службi, а Христя одно сидiла понурившись.

–  Чого се наша доня засумувала так?
– стаючи проти неї i весело заглядаючи у вiчi, спитав Колiсник.

Христя глянула на його своїми понурими очима i, опустивши, важко зiтхнула.

–  По кiм ее так важко зiтхаєш? Чи не за губернiєю засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пiшла б краще в садок, подивилася по виднотi на се мiсце, де цiле лiто приндеться лiтувати, нiж отут тумою туманiєш.

Христя зiрвалась, було, йти.

–  Iди, iди. I я не забарюся вийти, - сказав Колiсник. Христя зупинилася.

–  Я ще не вмивалась, - згадала вона i, не дивлячись на Колiсника, пiдiйшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.

–  I не нарядилася?
– зло зиркнувши на неї, спитав Колiсник.

–  I не нарядилася, - з неменшим злом одказала Христя. Колiсник зразу почервонiв.

–  Чи ви сьогоднi не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, - сваркою додав вiн i, сопучи, пiшов з свiтлицi у кiмнату.

Христя умилася i, не розчiсуючись, накинула платок на голову i мерщiй вискочила з хати.

Сонце i геть-то пiднялося; туман розходився по лiсу, осiдав на траву золотою росою. Повiтря прозорiло, помiж золотим морем сонячного свiту темними плямами лежали тiнi по землi; роса на тих мiсцях, наче срiбло, бiлiла. Ставок унизу, мов скло, блищав, i димарi на слободi закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомiн… десь скотина ревнула, порося кувiкнуло, кури кудачили, пiвнi голосили. "Слобода загомонiла", - подумала Христя i напрямилася в садок.