–  А я оце насилу до вас зiбралася. Так занiколилося, так занiколилося! Карпо у полi, поти упораєшся в господi, а тут пора i обiд йому нести… - виправлялася Одарка перед Прiською.

Прiська мовчала.

–  Як же вас тут бог милує?
– знову почала Одарка.
– Що це на вас за напасть така?

–  Напасть?
– прогула глухо Прiська.
– Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть?
– i Прiська божевiльне водила по хатi очима.

В Одарки мороз пiшов поза спиною вiд того голосу i вiд того погляду… Вона переждала трохи, поки Прiська заспокоїться, потiм спитала:

–  Тiтко! чи ви пiзнаєте мене?

–  Тебе? Як тебе не пiзнати!
– з страшною усмiшкою одказала Прiська.

–  Хто ж я така?

Прiська знову сама собi усмiхнулася…

–  Хто ти така?
– тихо спиталася.
– Людина!
– придавила Прiська на сьому словi.

Одарка перехрестилася i, зiтхнувши, мовила:

–  Уже й не пiзнає…

–  А ти чого прийшла?
– нешвидко спиталася Прiська.

–  Як чого? Одвiдати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?

–  їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, - сказала, i лице її скривилося-затремтiло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип - i сльози залили очi.

Одарцi наче хто у жменi здавив серце, так воно заболiло-занило, побачивши Прiсьчину муку.

–  Тiточко! Я ж сусiда ваша… Одарка, - не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла i знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налитi, а на зрачки полуда насунула i закрила їх страшний палючий огонь.

–  Я знаю, що ти Одарка, - заспокоївшись, почала стара.
– Пiзнаю тебе по голосу… Спасибi, що не забула.

–  Може, вам чого треба, тiточко?
– спитала рада Одарка.

–  Що ж менi тепер треба? Смертi треба, так ти ж її не принесла i не принесеш.

–  Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi та смертi… - Ну, а чого ж менi треба? Скажи - чого?

–  Чого? Ви їли що-небудь?

–  Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тiльки у мене щось у горлi пересохло, смага губи попалила…

–  Що ж вам - води подати?

–  Подай, коли твоя ласка.

Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля i ще хутче кинулась до себе у двiр. Не забарилася швидка Одарка принести цiле вiдро холодної води, тiльки що з колодязя, i пiднесла повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як припала до кухля - неначе її уста до його прикипiли, та поти всього не випила - не пустилася.

–  Ох! оце ти мене неначе на свiт народила!
– простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.

–  Пiдождiть, я вам постелю, - похопилася Одарка i хутко помостила подушку до стiни, а пiл заслала рядниною. Стара не перелiзла - перекотилася на те лiгво.

–  Спасибi тобi, Одарко, - подякувала, умощуючись, Прiська.
– Ти мене тiєю водою так i оживила… То в мене усе болiло, а то зразу захололо-занiмiло… Отут тiльки, - i вона вказала на серце, - не перестає.

–  Може б, ви справдi чого поїли? Скажiть, - я зварю або вiд себе принесу. Може б, борщу i кашi?..

–  Нi, не хочу… - i стара задумалася, заплющила очi.

Сон її розбирав чи немiч очi закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалi почала забуватися, попрощалася й пiшла.

"Хай засне трохи, спочине; може, i подужчає… Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись", - думала вона, вертаючись додому.

–  А що? Що застала?
– спитав її Карпо.

–  Що?.. Багато, як ще хоч три днi протягне.

–  Отаке! та нiкому й попа покликати… I обоє замовкли.

–  Напилася води, - нешвидко повiдала знову Одарка, - перекинулась на другий бiк… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи спочине, а надвечiр пiду довiдаюсь.

Сонце заходило; в повiтрi стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прiсьчину хату, бо хата стояла вiкнами на схiд сонця. Одарка застала там якусь темну тiнь, непривiтнi померки; у вiкна тiльки жовтим кольором од бивало, неначе пiдслiплий чоловiк блимав своїми мутними очима. Прiська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, i тиха-тиха, здається, i не дихала. Одарка боязко пiдiйшла до неї i нагнулася послухати - чи жива ще вона. Чи то такi очi у Одарки, чи чорна тiнь, що упала вiд неї на Прiську, розбудила її?.. Прiська ворухнулася, розкрила очi.

–  Спали?..
– спитала Одарка.
– А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Прiська глянула на неї.

–  Ти, Одарко?.. Сядь… - стиха проказала, ткнувши пальцем бiля себе. Одарка сiла.

–  О-ох!
– простогнавши, ще тихше почала Прiська.
– Оце я лежала, закривши очi… I так менi любо, так тихо… супокiйно… Усерединi, чую, неначе їло холоне - мерзне… а любо… Не повiриш, Одарко, як менi обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досi i вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти такої менi цiлющої води сьогоднi дала, що в мене вiд неї усе зразу затихло… Спасибi тобi… О-ох! Всi проти мене, всi… тiльки ти одна… Господь вiддячить тобi.