I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а заховала глибше в скринi.

Здається, кому б знати про тi грошi?

Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку - i полетiла вона стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.

–  От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його знає - може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу - така сила! Тут щось не так; тут щось та е, - гомонiли мiж собою люди.

–  Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних ласi, - казав Супруненко.

–  Дивись, коли дядько Грицько не одгадав?
– пiддержували чоловiки.

–  Це значить - на легкi хлiба пiти?
– спитався один.

–  Та воно щось пiдхоже, - додавали жiнки, - бо недаром вона нiгде не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю - не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.

–  Чи не помагала лиш i вмирати?
– пiдструнчував Грицько, усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi; другi - що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi - що злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в чiм брехня - нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись…

–  Та воно не окриється! Воно колись виявиться!
– гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка - i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi - краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.

До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де - чи перекинуться словом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то - сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.

Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.

Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого огороду.

–  Чи чула таке?
– спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.

Христя зробилася як крейда… "Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала", - подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.

Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно - не видно; Прiська мовчала.

Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi - ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.

–  Гей! спите? Одчинiть!

Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.

–  Хто там?

–  Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте!
– гука Грицько.

–  Не пускайте, мамо! Не пускайте… - злякана замовила Христя.

–  Хто там, питаю?
– добивається Прiська.

–  Ось вiдчини - побачиш.

–  Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.

–  Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим!
– замовив до неї чийсь невiдомий голос.

"Господи! Розбишаки це", - подумала Прiська, вся тiпаючись.

–  Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько.
– Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, - додав вiн.

У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.

У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько - другий соцький.

–  Где она?
– спитався становий, повертаючись до Грицька.

–  Ото, молода, - указав той на Христю.

–  Ты Христина Притыкина?
– питає.

Христя мовчить - нi жива нi мертва стоїть перед становим.

–  Вона, вона, - одказує Грицько, граючи очима.

–  Ты служила в городе?

–  Служила, ваше благородiє, - вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.

–  Не тебя спрашивают!

–  Служила, - одказала й Христя.

–  У кого?

–  У кого ж я служила? У Загнибiди.

–  Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?

–  Я тут була… - почала несмiло Христя.
– Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, - у хатi нiкого не чутно. Я - в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.

–  Что же она - больна была?

–  Видно, больнi, бо не балакали.

–  Хм… - озирнувшись, чмихнув становий.

–  Так она больна была, как ты уходила домой?

–  Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.

–  Она тебе ничего не говорила?