Одарка похопилася щось казати.

–  Постiй… - перебила її Прiська.
– Я хочу тобi усе сказати… усе… Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вiрю… щоб вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе?
– наче злякана, аж скрикнула Прiська i вся струснулася… По виду пробiгли уразливi смуги, рот скривився, очi розкрилися…

Одарка бачила, як у їх послiдня iскорка життя згасала… Вона кинулась була до старої, та так на одному мiсцi й закам'янiла!.. Жовтий свiт урвався в хату, освiтив на хвилину почорнiле лице старої з холодними померклими очима i згас… Темна невидюча тiнь усе зразу покрила… Чи то, може, потемнiло в очах у Одарки?..

Коли вона прийшла до пам'ятi, бездиханна Прiська лежала перед нею, витрiщивши свої мутнi холоднi очi.

Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старої.

–  А що?
– знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.

–  Умерла… - понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.

–  Що ти кажеш?
– гукнув вiн, думаючи - чи то вчулось так йому, чи справдi Одарка те сказала.

–  Умерла, кажу.

Карпо похнюпився, розвiв руки.

–  Умерла… - шептав вiн.
– От тобi й знай! Умерла… Таки дiждалась свого… Так ти кажеш - умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?

–  Що робити? За людьми iти та ховать… Оте и робити!

–  За людьми? Хм… Хто ж пiде?

–  Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде… - почала Одарка та й не скiнчила.

–  Ну, а як не пiде, то що тодi?
– спитався Карпо.

–  Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!

–  Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки? Одарка мовчала, мовчав i Карпо.

–  Треба б спершу у волость заявити, - нешвидко почав вiн знову.
– Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, - розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.

–  То йди скорiше, бо смеркає, - журливо одказала Одарка, сiдаючи на полу й пiдпираючи рукою щоку.

Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi пiд ноги, а справдi - нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з батi ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.

–  Умерля, - тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата.
– Хто умсрля?

–  Цить… Бач, матуся журяться, - сдказав той сестрi, i знову обоє помовкли.

Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… "Отаке скойся! I поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чут-ка не дiйде до неї. Господи! От смерть, - не дай її нiкому такої! Краще пiд ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi - i поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати - карайся… Ще хоч би достатки якi-небудь, а то ж - злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не схоче даром ховати… хоч не похована тлiй!.." I Одарка здригнула.

–  Отак же!
– увiходячи в хату, сказав Карпо.
– 3 волостi зараз наряд буде. Не можна й ховати…

–  Чому?
– дивуючись, спитала Одарка.

–  Та бач же - все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, нiякого ладу не буде.

–  Близький свiт - до станового! Тридцять верстов - немала путь! Днiв три пройде, поти до його та вiд його.

–  Хоч би й тиждень - все їдно!

Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.

–  Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, - кидається до сонних дiтей.

–  Мамо!
– обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.

–  А що, дочко?

–  Ти казала: умерла… Хто умерла?

–  А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.

–  Ба-бу-у-у-ся, - здивувався Миколка.

–  То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму - бах!
– каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.

–  Бух!
– одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка.
– Довго ще, поки буде "бух", - додала, замiшуючи галушки в макiтрi.

–  Бухкай же скорiше вечерю, - сказав Карпо, - а я пiду довiдаюсь, що там робиться, - i напрямився з хати.

Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.

–  Карпе! чув?
– гукнула вона з сiней надвiр.

–  Агов?
– обiзвався той.

–  Не забудь узяти там платка.

–  Якого?

–  Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.

–  Добре, - сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть - ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло - i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.