–  Здоровi! З празником!
– привiтався вiн, пiдходячи до гурту.

–  Здоровi!
– одказали другi дiвчата, а Христя змовчала. Поки йшло вiтання, вона постояла трохи, далi одiйшла, а потiм i зовсiм пiшла в церкву. Федiр, понуро послухавши дiвочого реготливого шепотання i нiкому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дiвочий веселий регiт геть провiв його; Федiр не озирався, не дослухався…

–  Отак обiйди хлопця та й води його за собою!
– сказала низенька таранкувата Педоря.

–  Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти!
– одказала Горпина.
– Христя вiд його поли рiже та тiкає, а вiн, як реп'ях той, учепився.

–  Що ви тут про мене мелете?
– обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту.

–  Та то Педоря завидує тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, - Засмiялася Горпина.

–  Вiн, здається, незабаром буде за всiма, як той цуцик, - одказала понуро Христя.

–  Дрiк такий нападе!..
– жартує Горпина.
– От коли б та на всiх хлопцiв разом.

–  То що б було?
– хтось обiзвався.

–  Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, - пригадує Горпина.
– А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя… Вiн од неї тiкає, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним - навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать.

–  Богу моляться?..
– хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю.

–  Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почує, - хтось придержує.

–  Та батюшка - то нiчого. А як старий дяк почує, - каже Горпина, - та заставе за собою спiвати - ото буде лихо!

Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає - меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.

Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, - пора додому!
– сказала.

–  Гляди ж, Христе, - гукнула Горпина, - я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.

Вернулися Прiська i Христя додому - краще б не верталися!.. Христi ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська - за сльози.

Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає - тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене - простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.

Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.

"Щаслива, здорова, - думалося Прiсьцi.
– А тут нi щастя, нi здоров'я…"

Вона лягла спочити, та їй не спалося.

Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, - так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю… їй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається i пiсня дiвоцька. А тут, як на те - хвиля дзвiнких голосiв доноситься до її вуха… знайома i люба їй пiсня ллється… голос бринить у її серцi, пориває викрикнути, пiдхопити… Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляє свої таємнi думки… А пройдуть люди - i їй знову сумно. "Господи! хоч би день минав скорiше!" - скаржиться вона, iдучи у хату.

Надвечiр Горпина забiгла по Христю.

–  Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi!

–  Куди се?
– пита Прiська.

–  Колядувати, мамо.

–  Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину…

–  Тiточко, голубочко, - заторохтiла та.
– Пустiть її. Хай вона хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська тiльки махнула рукою:

–  Та йди вже… Що з вами подiєш? Не пустуй тiльки там. Подруги, радi, забравшись за руки, не пiшли - побiгли з двору. Прiська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хатi, i все думки нерадiснi клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр.

Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало, що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жiнки снували з дiйницямя. "Турбуються люди, а менi i того клопоту немає; нi над чим клопотатися", - думала Прiська, виходячи за хвiртку. Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю.