–  Знаєш що, - сказала вона, коли Христя замовчала.
– Ти б пiшла в село, матiр провiдала.

–  Коли ж менi пiти?
– питає Христя.

–  Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i вибери день - i пiди.

–  А ви ж самi як зостанетесь?

–  Про мене - байдуже! Не первина менi самiй зоставатись. От якби ти пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, - хоч би я на неї подивилася.

–  Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:

–  Ну, вже хоч провiдаєш.

Христя задумалася. "Коли його пiти? коли зiбратися? У середу - хазяїн виїде; у четвер - поприбирати треба дещо; хiба от у п'ятницю… Раненько вийду - на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано й назад", - розполагає сама собi Христя i рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здивує! А Супрун як побаче - ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вiкна його пройде, а як Федора побаче - наперекiр почне з ним загравати.

–  Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький свiт тобi йти, - рає їй хазяйка в четвер пiсля обiду.

Христя до роботи пристала - як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка - саме мазати.

–  Та то велика робота, не розпочинай, - каже їй хазяйка.
– Хай уже як звернешся - та тодi.

Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нiзащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оцi.

Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила глини й почала шпарувати. Ще й не вечiр - а вже й шпарування висхло; тiльки побiлити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побiле…

Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тiльки пройде щiткою - уже й сохне - бiлiє. Он зосталось тiльки жовтою глиною пiдвести… Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже вечорiє, - пiдганяє сама себе Христя.

Коли се - щось заторохтiло коло двору… Тпррру!
– привертає до ворiт. "Оце так!
– думає Христя.
– Чого доброго, несподiвано хазяїн вернувся. От i пiду додому!"

Розчиняється хвiртка. Христя - гульк: визирає Здiр. У Христi аж серце Затiпалося.

–  Дядько Карпо… Здрастуйте!

–  Здорова, Христе, - вiтається Карпо, увiходячи у двiр.
– А я се пiд'їхав та боюсь iти, думка: може - собаки.

–  Та в нас їх немає, - щебече Христя.
– Як же там нашi? Чи всi здоровi, вибрикують?

–  Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланяється, Одарка…

–  А ви ж, дядьку, на базар?

–  На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає нiякої чутки про тебе… Одарка утiша, так нiщо не помагає - плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.

–  Спасибi вам, - дякує Христя.
– А я й сама збираюся у село.

–  Як? Чого?

–  У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.

–  То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.

А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.

–  Хто то?
– питає Христi.

–  Це наш сусiда, з села.

–  От i гаразд: то завтра з ним i поїдеш.

–  Оце ж ми й раємося, - каже Карпо.

–  То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш!
– жартою виговорює Загнибiдиха Христi.

–  Спасибi вам, - кланяючись, дякує Карпо.
– Я тут не сам, - за ворiтьми шкапа.

–  Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди!
– каже Загнибiдиха.

Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи цiлу нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а то вiн у хазяйському дворi заночує.

Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила роботу i кликнула його в кухню. Увiйшла до їх i хазяйка. Така обхiдчаста, така ввiчлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матiр; хвалиться не нахвалиться Христею.

–  Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, - сказала вона, коли почал'о смеркати, i вийшла в кiмнату.

Поти Христя засвiтила свiтло, поти витягла страву з печi, уже Загнибiдиха i звернулася, та ще й з непорожнiми руками: чарка горiлки трусилася i грала проти свiтла у її руках. Вона пiднесла її Карповi. Той, щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.

–  Добра у тебе, Христе, хазяйка, - сказав вiн, коли Загнибiдиха вийшла З кухнi.

–  Все рiвно, що мати, - одказала та тихо.