–  Ви не скучаєте? Ми тiльки з Григорiєм Петровичем i говоримо, Головиха ззирнулася з своїми товаришками.

–  Та тiльки ж вас i чутно, - прошептала Книшева жiнка.

–  Ми на вас, серденько, дивлячися, радiємо, - уїдливо промовила секретариха з суду.

–  Давайте у хванта грати, - крутнулася попадя.

–  Нi за що нам хвататися, - з усмiшкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.

–  Не хочете?
– спитала попадя.

–  Не хванталися ми змалку, а на старiсть пiзно учитися, - знову промовила головиха.

Попадя закопилила губу i, пройшовшися по гостиннiй, повернула в хату, де чоловiки у карти грали.

–  Бачили, як носом закрутила, - штовхнула секретариха головиху.

–  З'їла облизня!
– промовила Книшева жiнка.

–  Менi у хванта грати… - обiзвалася головиха i, схилившись набiк до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собi зареготалася. Товстi та круглi, вони, наче кавуни тi, хиталися то на той, то на другий бiк, одна одну штовхаючи: широкi їх обличчя вiд реготу ще бiльше ширшали, займалися краскою, поливалися слiзьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них i собi якось кисло усмiхалася.

Тим часом попадя пiдiйшла до чоловiка.

–  Що, везе тобi?
– спитала вона, припавши на його плече.

–  Ве-е-зе-е!
– розтяг той.
– Он шлема з'їв.
– I зареготався.

–  Бiда з батюшкою, - обiзвався секретар суду, - усiх обiграє.

–  Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя, - защебетав Книш, пориваючись подати їй стула. Попадя, подякувавши, сiла.

–  Свате, свате, - посварився на Книша секретар з суду, - он сваха дивиться.

–  Завидно стало?
– одказав Книш, здаючи карти i схиляючись до попадi.

–  Жiнко! Се ти проти мене?
– увернув i пiп.

–  Я всiм щастя принесу, усiм, - усмiхаючись, торохтiла попадя. Поки карти здавали, пройшло кiлька хвилин мовчання. З гостинної тiльки доносилося глухе кахикання.

–  Бач, нашi собi там не дрiмають, - обiзвався секретар з суду. Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостиннiй хихикання стихло. а на порозi вона вздрiла Григорiя Петровича.

–  Будемо й ми в карти грати, - защебетала до нього.

–  Хто ж буде?

–  Ви, я.

–  У вiщо?

–  У носа.

–  Як то - у носа?

–  Карти, карти! Давайте карти!
– закричала попадя, ускакуючи в гостинну, i усiлася бiля невеличкого круглого столика.

Григорiй Петрович розшукав карти. Швидко мiшаючи їх, вона щебетала: "У кого зостануться карти, тому носа бити".

I почала здавати.

Поки здавали, у карти грали, в гостиннiй було тихо; головиха з секретарихою тiльки ззиралися, та Книшева жiнка скоса поглядала на них.

–  Вийшла, вийшла!
– зразу закричала попадя i заплескала в долонi.

–  А тепер що?
– спитався Григорiй Петрович.

–  Виставляйте носа! На скiлькох ви зосталися? Аж на п'ятьох! Носа, носа!
– гукала вона.

Вiн виставив. Вона ухопила п'ять карт i нацiлилася вдарити. Григорiй Петрович увернувся.

–  Цур! не увертатися!

–  Боляче ж!
– замолився вiн.

–  А як я зостануся? Держiть, держiть. Дозволяється тiльки картами сторони закрити, а кiнчик виставити.

Григорiй Петрович, на великий смiх головихи й секретарихи, закрився картами.

–  Раз!
– скрикнула попадя i вдарила картами по носу. Цiлко улучила вона по самому кiнчику, аж у нього сльози потекли.

–  Ще, ще!.. Аж чотири рази, - кричала вона, заливаючись реготом, Григорiй Петрович, пом'явшись, покорився.

–  Два, - промовила вона тихо i злегка зачепила картами. Втрете ще легше; а напослiдок - вiн не розiбрав, чи то вона картами вдарила, чи тендiтними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.

Вiн тiльки запримiтив, що якась нетерпляча ураза пробiгла по її веселому личку.

–  Не буде ж i вам пощади!
– скрикнув вiн, здаючи карти. За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.

–  Носа!
– гука, наче люто, жартуючи, Григорiй Петрович. Двома картами заслонилася вона, виставляючи свiй трохи кирпатенький кiнчик носа.

–  Раз!
– гукнув Григорiй Петрович i замахнувся. Метко вона затулилася, - карти ударилися об карти.

–  А уговор?
– спитався вiн з докором.

–  Уже раз, - защебетала вона, - уже раз. В тому-то й сила, щоб уцiлити.