На щастя, гросмейстер не загострював увагу на слизькій темі. Що там подумав Ефраїм Клофелінг, що відзначив і приберіг на майбутнє – невідомо, але він вдивлявся в «бліде верцадло» так, немов від цього залежало існування Чуриха. Чоло старця перетнула роздута вена, роздвоюючись, немов рогатка біля краю тюбетейки; стиснутий рот перетворився на шрам. Поруч із гросмейстером стояв, напружено сутулячись, Фернан Терц. Кумедно, але зараз профос Дозору дуже нагадував стряпчого, стурбованого позовом на користь хазяїна «Обителі героїв», жертви підступу гостей.

– Хтось перехопив контроль над дрейгурами, – нарешті вимовив гросмейстер. Вена на його чолі загрожувала лопнути. – В чурихській кадавральні… Над моїми дрейгурами…

Крижаний і рівний, його голос був схожий на стилет, готовий увійти під ребра.

– Шукайте! – звелів профос Терц, беручись за раму обома руками. – А я тим часом візьмуся до ниток… Вибачте, вігіло, тут завелика відстань…

Рама під його пальцями деформувалася, вигнулася, перетворюючись на арфу. Просто поверх зображення кімнати, де коїлося неподобство, натягнулися струни: почасти – з жил, почасти – срібні. Нігті профоса страховинно подовжилися, стали плектрами: такі «пазурі» арфісти надягають на пальці для підсилення звуку, але у випадку з Терцом це викликало здригання. У будинку малефіка, коли Анрі прийшла «заарештовувати» Мускулюса й застала лжестряпчого під час безмовної сутички, нічого схожого не відбувалося. Напевно, простір дійсно позначався на майстерності блокатора: у малефіка справа вершилася на відстані витягнутої руки, а тут між профосом і двічі повсталими дрейгурами розкинувся гай криптомерій.

Анрі ладна була заприсягтися, що профос не творить ніякого чаклунства: він вдирався в саме серце чарів вігіли, перекроюючи їх для власних цілей. Нічого не створюючи, він видозмінював і використовував.

Струни заспівали, повертаючи мушиний хор назад.

Мелодійна тема рушила з кінця до початку, спотворюючись дорогою.

Усе, що відбувається, здавалося сном, втіленим кошмаром: заколот піднятих мерців у серці Чуриха. «Бачиш арфу уві сні, – запізніло згадала Анрі, – в нещасті будеш втішений…» «Лобний сонник» зараз не викликав довіри. Зате беззастережну, майже дитячу довіру викликав гросмейстер Ефраїм: черпаючи місячне світло долонями, він спрямовував полонені промені собі під ноги, й на піску утворювалася мерехтлива калюжа. Вона пінилася, булькала, народжувала бульбашки, які оформлялися у крихітні будиночки, флігельки, пухнастий краєчок гаю – так дитина зводить із мокрого піску цитадель. Образ-макет кадавральні ріс, як на дріжджах. Вперше Анрі бачила, як буквально за хвилину будують «Via Lactea», «Чумацький шлях», прокладаючи стежку по вектору чужого впливу з трьома змінними.

– Ага… – бурмотів грос, по-дитячому закусивши губу. – Чую…

Арфа раптом заграла танцювальну, в якій від трагічного хору залишилася хіба що партія басів. Крізь струни-прути, немов вігіла зазирала не в кімнату, а в темницю з в'язнями, стало видно: дрейгури облишили спроби забрати в барона медальйон. Жваві мерці м'ялися, ритмічно тупотіли; один механічно вигукнув: «Ходи боком, ходи жваво!», до смерті налякавши горбаня, що скорчився на розстеленому ліжку й замовк. Ще двоє дрейгурів почали присідати, клишоного викидаючи вперед то ліву, то праву.

– Є! – кумедним фальцетом верескнув Ефраїм, указуючи на крайній південно-східний будиночок, де над дахом блищала каламутна перлина-зірка. – Ось він!

Швидко зіставивши макет зі справжнім розташуванням помешкань, Анрі зметикувала: в зазначеному будиночку перебуває Марія Форзац з непритомним Кристофером, квестором-некромантом.

– Кристофер опам'ятався? – запитала вона.

– Ні, – промимрив Ефраїм. – Якби опам'ятався, мені було б простіше…

– Тоді чому?

– На нього щось тисне… Щось біле, в іскрах, як сніговий замет… Тисне і вимагає… Погано чути, я поза цими вимогами, мене ніби нема…

Останні слова гросмейстер вимовив так, що Анрі поспівчувала білому заметові, який наївно думає, начебто Ефраїма Клофелінга немає. Було шкода молодого некроманта. Маг, чаруючи в непритомному стані, дуже важко переносить чуже втручання, особливо вороже. У нестямі захисні бар'єри стають вразливими, кришаться, як черствий хліб; мана-фактура оголена, болісно реагує на спектральні зміни. Якщо врахувати, що квестор серйозно постраждав у сутичці…

Напевно, про те саме думав і гросмейстер, налаштовуючись перед втручанням. Він присів над ляльковим будиночком, витканим із місячного світла, поплював на долоні, немов ремісник перед роботою, і, намагаючись не доторкнутися до вогника, звів долоні з боків перлини-зірки.

Було помітно, як сніжно-білі іскорки просочуються назовні між старечих пальців.

– Вони ще танцюють? – запитав Ефраїм, маючи на увазі непокірних дрейгурів.

– Так, – видихнув Терц, прискорюючи темп гри. – Покваптеся… Тут якийсь побічний вплив… Важко відстежити призначення: воно майже безсенсове!..

– Добре…

Нічого хорошого Анрі не бачила.

Підтверджуючи її песимізм, звідкись долинуло собаче виття. Тужливе, протягливе, воно несло очевидну загрозу. У журливих вібраціях відчувалася гармонія: нетутешня, інфернальна, пронизана дивним ритмом, подекуди схожим на ритм танцювальної Терца, але глибшим. Ефраїм відсмикнув долоні від зірочки, наче обпікся, і знову взяв вогник у обійми. Збився профос, шукаючи серед струн арфи потрібну й не знаходячи. Вігіла не відразу зрозуміла, що виття долинає здалеку, з-за гаю, і водночас із «Via Lactea», з образу будиночка, де замерзав під заметом квестор-некромант, нерозважливо намагаючись підкорити дрейгурів своїй – чи ж своїй? – волі та спрямувати на мету, як тупу, криву, погано оперену, але все-таки стрілу.

Виття посилилося, досягло кульмінації і змовкло, обірване в зеніті.

Перлина в долонях старця згасла.

За огорожею струн арфи завмерли дрейгури. Мить, ще одна, і «умовно-живі» потяглися до виходу з кімнати, невлад бурмочучи: «Дякую за увагу! Дякую… за…» Хода в них розладналася, руки теліпались, але кімната порожніла з приємною швидкістю. Незабаром там залишилися тільки безумовно живі, з різними ступенями потрясіння.

– Справжній са-пей! – блідий від утоми й захвату, мовив гросмейстер. – Овал Небес, я багато читав про цих собак, але побачити са-пея в дії! Захищаючи сина хазяйки, він збив ауру впливу… Фантастика! Всі некротальні акценти подавлені до шостого шару. Думаю, зараз Кристофер спокійно спить.