І тут доля знову вирішила поглумитися над Рене Кугутом.

Горбатий пульпідор закохався. По вуха й без залишку, як властиво молодим людям. У дочку ювеліра Стешеля, юну красуню Вероніку. Ах, ці трепетні вії, ох, ці важкі коси кольору спілої пшениці, ех, ця багатообіцяюча напівусмішка, що ні-ні, та й з'явиться на губах красуні, ух, цей сором'язливий рум'янець і дівочі груди, що високо здіймаються від хвилювання…

Словом, ви зрозуміли, чи не так?

Подарунки, а також квіти з саду Кугутів – хризантеми й астралії, півонії та формозії – Вероніка приймала прихильно. Навіть кілька разів гуляла з Рене бульваром Залюблених Сердець – відомим місцем зустрічей закоханих пар. Однак коли Кугут наважився нарешті освідчитися Вероніці, та поглянула на юнака згори вниз, як на курйозний експонат у музеї, і заявила: вона не збирається пов'язувати своє життя з чаклуном-дентатом. Тобто, чаклун – це не так уже й погано. Але чаклун, який збирається до кінця днів зазирати людям до рота? Длубатися в чужих зубах? Фі! Це вульгарно й неромантично. Якби Рене був військовим (офіцером, звісно!), чи бойовим магом (краще – бойовим магом трону, перемігши на кваліфікаційному турнірі Просперо Кольрауна!), або лицарем (графом, герцогом, принцом; потрібне підкреслити), або… Тоді вона, Вероніка Стешель, либонь, трішечки подумала б.

Але – пульпідор?!

Знала б жорстокосерда красуня, який тайфун викликали її слова в душі Рене! А, втім, навіть якби знала – навряд чи повелася б інакше. Романтичні дівиці всі не без джмеликів. їх халвою кунжутною не годуй – дай помучити залицяльника, кинути в безодню відчаю, а потім вселити примарну надію.

Рене розривався між образою – і впертістю: «Ах, так?! Я і їй, і першому-ліпшому доведу…» Швидше за все, буревій у душі вщух би рано чи пізно: не за тиждень – то за місяць-два. Знайшов би новий предмет зітхань, оженився б, зробився розсудливим…

На жаль, доля розпорядилася інакше.

В Охломис повернувся син сусідів Кугутів, Джаспер Самоходек, якого не було на батьківщині п'ять років. У місто Джаспер в'їхав на коні – на ледь живій шкапі, але це несуттєво, тим більше що вершник іменував тварину «вороним жеребцем». Сам Джаспер був одягнений у все чорне, включаючи вороновані лати та довгий меч у піхвах кольору свіжого вугілля. Вилицю блудного сина прикрашав косий шрам, безсумнівно додаючи молодикові мужності. Але найголовніше – на грудях Самоходека-молодшого солодко подзенькував лицарський ланцюг!

Такого не могло бути – родина Самоходеков ніколи не претендувала на дворянство! Та ланцюг здавався справжнім. Та й який божевільний ризикне розгулювати містом із фальшивим лицарським ланцюгом на шиї?! За підле самозванство належить десять років у земляній тюрмі з конфіскацією майна.

Увечері Самоходеки закликали сусідів у гості – і, сидячи за святковим столом, Джаспер заходився розповідати. Його дійсно посвятили в лицарі – у лицарі Ордену Зорі. Єдиного ордену, для вступу в який не обов'язково бути дворянином. Тому що лицарі Ордену Зорі стоять на варті Світової Рівноваги. А перед Світлом і Темрявою рівні всі – простолюд, дворяни, маги й навіть королі!

Підливаючи собі в кубок, Джаспер говорив про високосний квест, походи й битви, про незалежний Майорат, що не підкоряється жодному государеві, зате збирає податі з будь-якої держави…

Рене слухав з палаючими очами, боявся пропустити бодай слово. Ось воно те, про що мріялося! Можливість довести їм усім, а головне – їй, прекрасній і гордовитій! Стати лицарем, боротися, воювати не з флюсами, а з гідними супротивниками – і з тріумфом повернутися на коні, в одязі кольору ночі, з мечем на поясі та лицарським ланцюгом на шиї!

Чому в чорному?

Ну, це зовсім просто! Темрява з дитинства простягла над Рене свої аспідні крила! Каліцтво, відмова коханої, морок і розпач у серці – хіба це не знак згори?! Та й Джаспер має чудовий вигляд у темному вбранні…

Про те, чому Самоходек-молодший повернувся в тиху глушину Охломиса, а не залишився в Ордені, здійснюючи нові подвиги в ім'я опори цивілізації, байдужої до скромних героїв, Рене не замислювався. Але, з іншого боку, покинути батька, матір, успішну практику, виїхати невідомо куди? Чи приймуть його в Орден? Кому там потрібен каліка-пульпідор?! Джаспер не горбань…

Перед відходом він набрався сміливості й випросив у Джаспера «Малий Заповіт»: акуратний томик у чорно-білій палітурці зі свинячої шкіри. Звісно, на якийсь час: почитати. Ти… ви… словом, я хотів би довідатися більше.

Коли Рене перегорнув останню сторінку «Заповіту», рішення було прийнято.

Наступного ранку він вблагав відставного сержанта Рузеля, старого алебардиста, взяти його в учні.

CAPUT XXII
«Ой, із серця ран я зроблю таран і як жахну в небесний паркан…»

Недогарок свічки плакав тьмяними слізьми, обпливаючи вздовж свічника. Тріскотів ґніт, вогник ледь похитувався, хоча вітру не було: ніч видалася тиха. А, яка там ніч! – з хвилини на хвилину схід наллється перламутром, немов писар-нехлюй хлюпне запашної води в чорнильницю з тушшю, оживуть птахи в кронах дерев, з-за вод Тітікурамби, вмиваючись нальоту, почне сходити заспане, рожеве сонце…

Що ти несеш нам, новий день? – запитував бард-вигнанець Томас Біннорі.

І відповідав завжди по-різному.

Барди, вони душею бачать.

Сидячи на веранді будиночка поруч із Конрадом фон Шмуцем, Анрі слухала, як Рене Кугут завершує повість про ідеали й кохання, однаково божевільні й однаково зворушливі. Паралельно з повістю, для горбаня, поза сумнівами, найсумнішою на світі, Анрі потай розмірковувала: «Схід сонця з боку Майорату – на добре, чи як?» Виходило, що в даній ситуації – чи як. Нічого конкретного. Є ситуації, коли найправильніша прикмета не вирішить за тебе: що робити і хто винуватий? Лихо мантиків, кошмар ясновидців і прокляття сивіл – ось ім'я таким ситуаціям…