Він повільно розвернув Елю до себе, - вона була слухняною загальмованою маріонеткою, єдине, що вона зробила - рефлекторно, - зіщулилася та щільно замружилася.

– Не бійся, я не потвора. І не хворий. І я в презервативі… А ти гарненька. Я теж трохи боявся побачити якусь «Cocoza kіkіza»… Ну?..

Еля ледь розплющила одне око, майже нічого не побачила, і розплющила друге.

– Нічого… Ти привабливий. Мені жовтоокі брюнети подобаються. А ти не курсант?

– Ні, я не курсант. Я музикант. І давай більше нічого про себе одне одному не розповідатимемо.

– Ти навіть не хочеш знати, як мене звуть?

– Яка різниця? Тобі буде зі мною ще краще, якщо я скажу тобі своє ім’я?
– При цьому він обережно перекинув Елю на сидіння, так, щоби вона через його коліно не могла (навіть якщо би захотіла) стулити ноги.

– Який ти зухвалий, - млосно промовила Еля, - звідки ти знаєш, що мені з тобою сподобалося?

– Кралечко, не кокетуй, тобі це погано вдається.

Виходить вульгарно і дешево, а ти - не дешевина.

– Ти читатимеш мені моралі?!

– Отож! Давай краще зробимо це ще… і це… і ще раз… і це… і оце… і щещещецецеоцеце -оце-це-оцеще - м-м-м-ммгм?

– Ааааааууу!..

Одну. Другу. Третю… … пігулку розчиняв Гапагавор у склянці прозорої води. Мовчки дивився на бульбашки і передчував, як мігрень перетвориться на такі самі. Розчиниться і остаточно вщухне через десять хвилин після того, як він вип’є розчин.

Гапагавор взяв лакмусову смужку (відсутність правої руки відчувалася чимдалі більше, це дратувало, власне, тому і мігрень розігралася) і опустив її у склянку. Смужка почервоніла. І різьбяр зрозумів, - трохи запізно, - що запитання стосовно кислотнолужного балансу розчину було неделікатним. Але він і розлютився: ця дурна смужка тільки й уміла, що червоніти! Доводилося щоразу лізти пальцем в якусь чергову отруту! Але, ясна річ, пальці в якості індикатора мало чим могли прислужитися. Геть усі десять швидко набули жалюгідного фіолетовозелено-буруватого кольору. Схоже на їжаче лайно.

Якщо з цього боку оцінювати проблему, то добре, що пальців тепер лишилося тільки п’ять.

Гапагавор ковтнув розчин і постукав в стіну сусіди-сновиди.

За мить сусіда-сновида представ перед очі Гапагавора у перпендикулярному відносно балконного бортика вигляді. Ще за мить він переступив через край балкона до кімнати, обійшов її (але не так, як всі люди, а по стіні - через стелю - до протилежної стіни), і зупинився там, звідки почав.

Себто на чорнильній плямі на паркетині. Очі його, як і належить, весь час були заплющені, а посмішка - ідіотська.

– Тобі личать червоні лінзи, - зазначив Гапагавор.

– Як ти побачив?!
– Здивувався сновида.

– Ти через них такий щасливий, що це написано у тебе на повіках.

– А тобі пасує синя краватка, - хитро посміхнувся сновида, і додав раніше, ніж Гапагавор встиг запитати, - вона - на твоєму серці. Ти - майстер. Ти готовий все віддати заради творіння, і саме творіння (заради нього ж) також. Бо вони живуть…

– Не треба… В моєму серці живуть декілька речей, які я дуже люблю, але вони створені не мною…

Люблю настільки, що можу навіть розлучитися з ними… Відмовитися від - хе-хе!
– так би мовити, фактичного володіння… Бо моя власність - це моя любов… А до своїх витворів я байдужію, щойно їх завершено, ти ж знаєш…

– Мені сьогодні довелося пережити щось подібне! Я оце слухав таку касету… Це була така му86 зика… Така… Одне слово, довелося викинути плеєр щойно касета скінчилася!

– Послухай-но платівку. Це запис моєї останньої роботи.

– Ти завжди вмикаєш програвач, коли щось вирізьблюєш?

– Ні, лише коли відчуваю справжнє натхнення…

Ось. Слухай… … А-а-а-а! О-о-о-о! Трохи швидш-ше… ні, о Бож-же!- по-віль-ніш-ше… в такт… стривай… Ні, я не можу більше!!!

– То давай, ну ж-бо!..

– Я з тобою…

– Давай! Ти встигнеш ще раз!… і ще… … і ще… і ще раз!.. Ай-йяй-яй! Ш-ш-ш! Щщщщщщщщ…

– Це що, хтось трахається?

– Еге ж, у метро.

– У метро?! У відстійнику?

– Поки що ні. Вони туди доїдуть, як скінчать.

– Це надовго?

– Та ні. За годину вони вже виїдуть на кінцеву з іншого боку.
– І весь час лише стогони та зойки?

– Не знаю, сам іще не слухав.

– Ну, гаразд… Хоч би коментували, чи що…

– А ти сам, коли б опинився на їхньому місці, коментував би?

– А вона гарненька?

– Приваблива… Така, знаєш… пікантна штучка… з тих, що на перший погляд видаються «неземними створіннями», які вдають, що «навіть і не пісяють»…

Те іще блядво…