Ну куди його сунутись - хіба лише до ванної. Але з’ясувалося, що і ванна теж зайнята - там хтось комплексно відтягувався (себто водночас блював та мився, судячи з різноманіття звуків). Поки я тинялася коридором, намагаючись змусити мозок хоч трохи подумати, прокинулися всі, хто спав, і тут я відчула якесь злонавмисне лоскотіння по всьому тілу - я відчула, що моє довготерпіння врештірешт вичерпалося, і зараз я зроблю те ж саме, що майже тиждень тому зробив наш унітаз. Я зайшла до спальні і дуже ввічливим тоном промовила до свого чоловіка щось на кшталт: «Знаєш, любий, мій терпець урвався і зараз буде всім пиздець!».

Аж раптом кішка вичавила з себе якесь неймовірне арпеджіо і пішла блювати під трюмо. Кімнатою вмить розповзся унікальний сморід, а в мене стався напад істеричного реготу, який поступово перейшов у нервову гикавку. Мій чоловік зрозумів, що цього разу все справді дуже серйозно і, для початку запу лив склянкою в стіну. Піля чого він вчепився нігтями у своє розкішне волосся і осклів. Через годину я вивернула йому на голову повну миску довбаних дрібних окунів, з якими я ту саму годину мудохалася, аби їх почистити. Він люб’язно повернув їх на мою голову - але вже в прямому сенсі.

Таким чином конфлікт між ідеалами та реальністю було вдало залагоджено. Всі якось надто жваво взялися до справ, і лише тут остаточно з’ясувалося, що Майк таки зник.

Аліса, яку напружили гавтентично-субкультурним товаром, за ці дні не продала й однієї фінічки, попри те, що вони, справді-таки були суто «львівськими» - в Києві жодне вгодоване узвізне падло та ких не зробить (все одно затьорхані американські свині купують ложкоматрьошки, гербомайки та скляні брелоки в стилі «тампакс»). Від концертів грошей теж не доводилося чекати - дякуйте за «сталічную» рекламу (в крутому нічному клюбі:

«Щось будете замовляти?
– та ні, дякуємо, ми - музиканти…»). На радіоефіри люди приповзали набряклі від дощу та алкоголю, і єдине, що їх цікавило: «Куди подіти лайно?». Привид Безтурботного Їздця (не плутати з Easy Rіder’ом) бовванів за вік ном, як блювота борщем на шибці потягу. Але це ще був не повний їздець.

Похмурим днем (діти спали) Назік, я та Свєтік зависали на кухні з кавою та цигарками й обговорювали сатанізм. Коли я писала статтю про транссексуалів, мені довелося познайомитися з сатаністкою-юристом, яка в обмін на свою допомогу хотіла від мене статтю про сатанізм («справжню», «не жовту», в тому ж науково-популярному стилі, в якому, на її думку, я писатиму про трансів). Мені не хотілося писати про сатанізм, тому що я ніколи всерйоз не цікавилася жодним з боків фольгової медалі християнства. Думаючи як від цього делі63 кат но відкараскатися, я розповіла цю зворушливу історію Свєтіку і несподівано зробила їй тим самим тіпа подарунок. Вона марила написанням подібного матеріалу, і досі не змогла знайти в Києві жодного справжнього концептуального сатаніста! Тепер Іда Ворс (це її псевдо) вже три тижні варилася у котлі різноманітних сатанинських конфесій, і її просто розпирало від навали отриманої інформації.

Саме в ту мить, коли ми мляво обсмоктували тему Чорної Меси та постулати «Сатанинської Біблії» Антона Шандора ЛаВея, з прочиненої кватирки щось м’яко грюкнуло і перед наші очі постала моя киця, оповита інфернальним світлом квітневих дощових сутінок, з виряченими очима і гігантським - майже з саму кішку - пацюком в зубах. Гадаю, і я й Іда вперше в житті відреагували класично «по-жіночому» - заверещали. Назік остовпів, цигарка, наче рапідом, вивалися з його рота на коліно і заходилася пропалювати дірку в джинсах. Фєнька (це кішку так звати) не чекала такої бурхливої реакції на свій героічний вчинок, але оговталася швидше за нас, і зіскочила на підлогу розкішним стрибком пуми, зачепивши пацюком Ідині коліна. Дико озирнувшись, вона взялася відгризати здобичі голову. Зрештою, це не цікаво, але ми тричі виносили Фєньку разом з її трофеєм на вулицю, щиро розхвалюючи котячі мисливські здібності: Назік тримав за хвіст пацюка, я тримала на руках кішку, при цьому ми обоє були в капцях, а я ще й в халаті; перехожі прутеніли, думаючи, що ми вигулюємо своїх домашніх улюбленців. І тричі Фєнька з’являлася нам в той самий спосіб в облямівці кватирки. І тричі ми непідконтрольно верещали, а Назік упускав цигарку.

Ввечері, маючи вщент пошматовану психіку, ми знову наллялися, а вранці Їздець ефектно вдерся до нашого флету на своєму їздецевому Харлеї, або навіть Вінсент Блек Шедоу… Моє тіло, ще навіть не протверезіле, перебувало, здається в кухонному кріслі в стані кататонічного ступору. І раптом в коридорі намалювалися три брутальні постаті, обліплені багнюкою та вапном. Випромінюючи якесь хворобливе задоволення, до кухні заплив мій чоловік і голосом Месії сповістив, що ці три кондоми є сантехніками, яких він особисто викликав. І тут «сантехнікам» ніби шлюз відкрили - в три пробуханих голоси з них почало перти лайно - «понти» на вибивання бабок, мовляв, «ви що срете туди, чи що?!» Мовляв, ми взагалі-то не займаємось вигрібанням лайна, мовляв, дзвоніть у фірму, і таке інше. Ситуація тривіальна, і мій чоловік відкрив було рота, аби поторгуватися з тими вишкребками, але тут несподівано стався «дубль». Моє тіло, мов чорт з табакерки, вистрибнуло з крісла у весь свій гігантський зріст, рот перетворився на якийсь віртуально-кислотний гучномовець, з якого щільним потоком понеслися низькочастотні матюки: «Ах ви ж виблядки, йобані в рота, іжаче лайно, сучі вишкребки, курва мать, якого ж ви, підори, приперлися, якщо ви, блядь «такого не робите»?! Ви, гандони блювотні, вилупки (чому вже не випадки, якщо припустити, що вони випали з мами на кшталт викидня? Або ще є кльове слово - вочевидьки від слова вочевидьок, - його вигадав наш комп’ютер) від вас тхне лайном, ви все життя лише в лайні копирсає теся, гадаєте, що можете згнущатися над людьми, і вам ще за це гроші заплатять, та йдіть ви на хуй, коз ли, викидні собачі! Якого приперлися, пролітаріят довбаний, треба було, блядь, в музиканти йти…». І тут мене відрубило: у моїй квартирі спало п’ятеро музикантів! Проте, «виблядків» наче вітром змело - ці смердючі дяді настільки спрутеніли від подібної зустрічі «тендітною господинею», що забралися геть, панічно злиняли, не вичавивши й звуку, навіть забули якийсь інструмент (який потім охрестили моїм воєнним трофеєм)! Чоловік прикипів до стіни з відваленою щелепою. З ванни виповзла заспана вокалістка Леська й промимрила: «А що сталося?».

«Нічого,» - прошепотів мій чоловік, - «Світлана щойно сантехніків на хуй послала».

Зрештою, з часом все дійсно минулося, крім двох речей. Перша - зник Майк, - викинув всю свою одежу (навіть фінічки і хрестик з шиї), перешмату - вав всі електричні й телефонні дроти, і - зник.

Друга - питання «куди подіти лайно?» так і лишилося нагальним траблом, адже лайна і всередині (а надто - в голові), і довкола, і в довколишніх стільки - вигрібай не вигребеш… і «реальність» геть обдовбана, і… словом… don’t trouble troubles tіll trouble troubles you!

__________________

Голомозі вікна пухнасте сонце крізь імлу ранкову запах суниць та свіжого укропу прикмети невимушеного розколу точильного каменя часу на два уламки: літо і… літо… Сновигають у хмарах ранкові трамваї й ранкові люди в автах запорошене пилком бурштинове місто в мушлі позаприродного поєднання літа й осені осені та весни… Час проростає всередину мене виштовхує волосся й нігті назовні - до сонця що сліпне серед бетону бо загубило твій слід на бруківці і Місто тепер не натягує струни що в серце вросли гачками для риби і тіло не йде по кривавому сліду - сомнамбулою за власним серцем і сонце заблукавши вчергове ридає і трощить позахмарний посуд і зимно і сумно від літніх істерик природи - і хочеться хочеться сонця й гарячого чаю.