Шрифт:
П’яна ніч. Портвейн. Портвейн. Портвейн. Вештання засніженою Одесою, як у відьомських каз ках, щоразу закінчується і намагається поновитися в одному й тому ж місці… Гадаєте на Дерібасів ській?
Ні фіга подібного! На вулиці Гарібальді! І не тому, що там цілодобова винно-горілчана крамничка, як би того не хотілося…
Врешті надибали-таки самотнього Дюка в мантії з горностаю, із засніженими скронями, і півгодини намагалися, аби йому не було так сумно, втулити в спижеву закоцюблу руку пам’ятника півпляшки портвейну. Відволікли від цієї захопливої гуманної справи всюдисущі менти, - не вдалося їм тихо загальмувати свого бобика, - гуманістів мов хуртовиною змело.
– Ну, що далі робитимемо?
Черговий чистозелений Джек Пот:
– Знімемо флет!
– А намет твій навіщо? Гайда на пляж! І ще портвейну назавтра.
В наметі на пляжі… зима, хуртовина… Free Love - це логічно, природно… а як же! Нічого такого!.. Лягайте, шановні, і ви собі спати… рученьки… ніженьки. очі заплющить - побачите ґрати…
Лискучий ранок. Сніг розтанув. Вітер. Ранковою бруківкою шпацирують Ленін і Гітлер.
– А что, колєга, не газвести ли нам пгаведных ггаждан на пиво?
– Натюрлих, Владимир Ильич, развести! Только этих вряд ли удастся, а других пока нет, рановато… впрочем… Хайль Гитлер, пипл!
– Зіг хайль! Грошей немає. Ночували на пляжі.
Щасти вам на конкурсі двійників!
Не надто розчаровані вожді поважною ходою віддаляються. Ще якийсь час чути їхній діалог. Мерехке ганчір’я фраз відносить вітер у бік вок залу. …
– Це та сама стадія старту, що зветься фініш…
– ЩО-що-що?… «За розпорядженням… угуугу-угу… Першого квітня продаж алкогольних напоїв… що?! І пива?! Заборонено… во ізбєжаніє… по всіх магазинах та кав’ярнях міста Одеса…»…
Блін!!! Yeah…
– Це - таки справжнє «Є…»
Винно-горілчаний підвальчик у досить - таки огидному денному освітленні постає просто вбогим складським приміщенням з наліпленим на сірі залізні двері смугастим від клею та сирості аркушем формату А-4, розтатуйованим друкованим текстом.
З тексту зрозуміло, що жодних спиртних напоїв, зокрема і пива, сьогодні днем з вогнем не розшукаєш. А зі слів місцевого алконавта «при магазині» зро зуміло, що торік Одеса надміру бурхливо оз на ме нувала Перше Квітня п’яними авто-шибо40 мордобоями, і сумлінний одеський мер вдався до суворих запобіжних заходів.
– Так… Спробуємо оптимізувати ситуацію… неймовірно, щоби в цілому місті не знайшлося жодного пройдисвіта, який би не зарадив цьому важкому становищу. Це - такі Одеса, а не хрін собачий.
– Ні, це - таки хрін собачий! Теж мені, столиця гумору.
– Гумор у них дійсно чорнуватий…
– Може це першоквітневий жарт?…
– Аякже!
Кіть не давав Ліці спокою: «Ти що, заснула?!
Випий ще!». Ліка ґумово посміхалася і пила ще.
Спогад про ніч на автовокзалі, про зимову трасу, - як вони з Наткою міняли прокладки і пісяли за якимись велетенськими іржавими трубами, доки Чук і RAT стояли з піднятими руками на узбочині та приколювалися з приводу «менструальної синхронізації», - не давали їй спокою.
Ліка спробувала підвестися, але підчепила стіл, на якому задвигтів прикрашений недоїдками та недопалками посуд, і гепнулася навзнак на свого чоловіка.
– Ви знаєте, - раптом сказала Ліка, - я хочу випити за одну дівчину (ти знаєш, RAT, за Натку), яка під час пологів померла на Різдво (разом з дитиною) в якомусь російському містечку, тіпа - як у них кажуть - «умєрла родамі» в якійсь класичнозасніженій москальській шлоїбені, де коновали (пардон, акушери) на свята наливаються так, що не можуть прийняти пологи, не можуть врятувати людині життя! Вип’ємо за те, що різники не можуть позбавити нас вічності!
Тосту не зрозуміли, але зліпили відповідносерйозні мармизи і забурмотіли: «Вип’ємо», і випили. Ліка заплакала п‘яно, і все намагалася розповісти про перше квітня в Одесі. Але Одеса перемішувалася зі Львовом, Москвою, Харковом, Бердянськом, Запоріжжям, Дніпропетровськом, Сімеїзом, Гурзуфом, Пітером, Києвом, Ялтою, - люди, більшість з яких вже давно полишили земні хайвеї й узбочини, наповзали на краєвиди, події зливалися у плач, а в ліжку було задушливо і незручно…
The end. …
__________________
чвалає під дощем і не знає чи осінь чи весна такий склянистий дощ мов бісер сиплеться у спалахи електрозварювання знайомі вулиці поорані слонами бульдозерів і екскаваторів їхніми бивнями не знає чи то весна чи осінь дощ химерні начерки ажурних підворіть Андріївська химера дощ скапує з волосся і візерунків воронованих воріт й будинки немов ртутні декорації в окрайці рампи Еля мокра кішка дріботить бруківкою «… до тебе хочу як можу обминаю свій маршрут тікаю від трамваїв що везуть до тебе…» Еля завертає до кав’ярень барів й приголомшена попсою виходить знов на дощ гірка від пива і міцної кави більярдні кулі обкрейдованих думок скелети манекени муляжі «…як я люблю це Місто плачу від щастя що нема нікого на мокрому Узвозі…» червоні закоцюблі мокрі руки очі цигарок спалахують в лискучій темряві жебрачка благає милостині на горілку Еля співає дощем блукає вулицями вештається і не знає чи осінь чи весна кав’ярнями трамваями аби не опинитися в його обіймах випадково аби її до нього ноги не принесли…