– Прийшли, – сказав Костя, опускаючи валізи на бруківку.

Саша дивилася на двері. Чорний прямокутник з відполірованою мідною ручкою. Чотири східці ведуть нагору.

Костя важко дихав. Він протяг дві величезні валізи вздовж довгої вулиці Сакко і Ванцетті й тепер не міг приховати ні задишки, ні серцебиття, ні поту на лобі. Саші було складніше; вирівнюючи дихання, вона могла заприсягтися, що Костя й вона зараз думають про одне й те саме: ще не пізно звідси змотатися. Поки не ступили через поріг. Таке відчуття, що коли ці двері зачиняться за спиною, дороги назад не буде.

Костя мовчав, не бажаючи здатися в Сашиних очах легкодухим. Що я тут роблю, панічно подумала Саша. Чого я не дома… чого йду туди, куди не хочеться йти, наче покірна вівця, наче собака на повідку?!

Костя оглянувся.

– Чи нема тут якоїсь забігайлівки, – сказав ніби про себе. – Щоб хоч кави випити… А то в роті пересохло… Дивись, кафе!

Справді, прямо навпроти інституту був вхід у напівпідвал, над яким висіла дерев’яна дошка: «Тістечка, кава, чай». На тротуарі стояв самотній стіл з розкритою над ним смугастою пляжною парасолькою.

Саша зітхнула й знов перевела погляд на будівлю інституту. Вікна – маленькі на перших двох поверхах, широкі на третьому, тьмяні на четвертому – дивилися на студентів фасетковим поглядом.

– Ходімо, – хрипко сказала Саша. – Не стирчати ж тут з валізами цілий день.

У величезному напівтемному холі нікого не було. Скляна будочка вахтера стояла порожня. Праворуч і ліворуч тяглися сходи, а спереду під стовпом світла, що лилося звідкілясь згори, височіла кінна статуя небаченого розміру.

– Жеребець, – сказав Костя зі здавленим хихиканням.

Саша, мов заворожена, підійшла ближче. Кінь справді був «жеребець»; черево й ноги були виліплені з анатомічною точністю. Колосальні бронзові копита зневажали гранітний постамент. Згори звисали величезні чоботи в стременах. Лице вершника роздивитися було неможливо – воно губилося вгорі і, хоч як Саша намагалася вибрати кут зору, бачила тільки величезне задерте підборіддя й випнутий борлак.

– Першокурсники?

Голос прокотився луною по пустельному холу. Саша й Костя обернулися; невисока вахтерка в ситцевому платті стояла коло вхідних дверей, її товстий палець з цукерково-рожевим нігтем велів обом підійти.

– Вам у деканат. За сходами по коридору прямо, побачите самі, там на дверях написано. Валізи залишіть. Ніхто їх тут не візьме.

У довгому коридорі пахло пилом і свіжим вапном. Тяглися двері – наче в школі, тільки вищі й, мабуть, значиміші. Напис «Деканат» у скляній рамці не давав жодного шансу заблукати.

Саша зайшла й замружилася.

У кімнаті було дуже світло – знадвору крізь вікна вривалося сонце. Прямо перед Сашею виявився дерев’яний бар’єрчик з дверцятами. По той бік бар’єрчика сиділи дві дами – товста й тонка, обидві в білих блузах, з однаково непроникними виразами таких різних облич.

– Першокурсники? – запитала товста. – Давайте документи.

Саша завовтузилася із застібкою внутрішньої кишені – для певності там була ще й шпилька.

– Давайте-давайте, – поквапила товста жінка. – Здавайте, юначе, якщо готові.

Костя ступив до бар’єра перший. Жінка відклала його атестат, розгорнула паспорт, звірилася з довгим списком на столі.

– Поздоровляю, вас зараховано на перший курс, – повідомила буденно. – Розпишіться отут. Ось вам ордер на поселення, ось талони в їдальню – безкоштовні обіди. Підручники вам видасть викладач. Погуляйте поки що в коридорі, поки я дівчину оформлю…

Худа жінка не промовила й слова. Через плече колеги зиркнула в список; прискаливши око, дуже уважно подивилася на Костю. Під цим поглядом він і вийшов, стискаючи в руках сірий конверт з печаткою.

Саша підійшла до бар’єра. Від часу на ньому стерлася фарба, кожне деревне волокно виступало рельєфно. Саша не витримала – і провела по прожилках долонею.

– Як вас звуть? – спитала Товста, чомусь не кваплячись розкривати Сашин паспорт.

– Самовій Олександра.

– Самовій, – палець з довгим нігтем побіг за списком. – Самовій…

– Фаритова дівчинка, – собі під ніс промовила Худа. Саша здригнулася, від її руху ляснули дерев’яні дверцята бар’єра.

– Кострицький – ваш куратор? – запитала Товста, не дивлячись на Сашу.

– Ну…

– Обережно з ним, – сказала Товста. – Він хороший чоловік, але жорсткий. Оце ваш ордер на поселення, талони в їдальню. Монети у вас з собою? Тут записано – чотириста сімдесят дві?

Саша знову полізла в сумку. Комбінація цієї звичайної кімнати й звичайної, здавалося б, канцелярської процедури із золотими монетами невідомої вартості, що з’явилися на світ у приступі блювоти, змусила її на хвилину втратити чуття реальності. Навіть сонце за вікном здалося несправжнім.