– Значить.

– А пилюки ж тут, – пробурчала Оксана, водячи пухким пальцем по столах та підвіконню. – А по постіль куди йти, хтось знає? Комендантка тут як, нормальна?

Ліза перестала дивитися на Сашу Пройшлася по кімнаті, торкнула дверцята шафи, дверцята хрипко завищали.

– Давайте за знайомство, – запропонувала Оксана. І одразу, не чекаючи згоди, стала виставляти з сумки на тумбочку банки, лотки й пакети. Вийняла пластиковий посуд, спритно відокремила від гофрованої труби три білі стаканчики; притримуючи рукою, хлюпнула в кожний з каламутної пластикової пляшки.

– Беріть, дівки. По-сусідськи. Пригощайтеся: ковбаска домашня, огірочки. Хлібець, ну, те, що лишилося.

– З ранку? – уточнила Ліза.

– Та ми ж потроху, що нам, – Оксана підхопила величезний шмат ковбаси. – Щоб добре вчилося, щоб весело жилося. Поїхали!

Саша взяла стаканчик, на дні якого хлюпала прозора рідина. Пахло дріжджами.

– Що це?

– Самогон, – Оксана всміхалася аж до вух. – Давай, цок-цок!

Вона стукнула своїм стаканчиком по Лізиному, потім по Сашиному, перекинула, витріщила очі й узялася закусювати ковбасою. Ліза тільки трошки сьорбнула зі свого стаканчика. Саша хотіла було відмовитись, а потім подумала: чого це раптом? І, затамувавши дух, випила неприємну рідину, наче мікстуру.

Більшої гидоти вона ніколи в житті не пила. Ті спиртні напої, які траплялося досі куштувати, – шампанське на Новий рік і на день народження, сухе червоне вино – мали смак і приємно пахли. Самогон став їй у горлі, не даючи дихати.

– Закусюй! – крикнула Оксана. – Огірочка візьми!

Саша, не витираючи набіглих сліз, кинулася гризти огірок, і жирну ковбасу, і чорний хліб з кмином. Захотілося пити, але води ні в кого не було. Діловита Оксана заявила, що тут має бути кухня, а на кухні чайник, і що зараз вона все розвідає. За нею зачинилися двері.

Саша перевела дух. Кімната гойдалася перед очима, і було не те щоб добре – але було відчутно легше, і захотілося поговорити.

Захотілося спитати Лізу, як та потрапила в Інститут спеціальних технологій. І чи не було в її житті Фарита Кострицького. І що вона думає робити далі. Дуже хотілося розповісти про свій страх і про монети, про Валентина з його передінфарктним станом, про маму, про записку, випадково знайдену в камері схову. І Саша вже роззявила рота – та раптом замовкла.

Вона подумала: ану ж Ліза, на відміну від неї, не божевільна? Вступила в інститут, як усі вступають, знає, чого хоче. Або втекла від осоружної сім’ї. Чи рятується від скандалу. Чи ще щось, буденне, людське, а тут Саша зі своєю маячнею.

З другого боку, монети…

– З тебе тут… грошей… ніхто не брав? – спитала Саша уривчасто.

– Хабарів тут не беруть, – неуважно сказала Ліза. – А якщо ти про ті монети… То я їх ще раніше здала своєму кураторові. Якщо ти про це…

Відчинилися двері, увірвалася Оксана з гарячим чайником в одній руці і з пачкою чаю в другій.

– Дівки, там нормальна кухня, навіть посуд є! Тут будемо пити чай чи туди підемо?

– Я чаю не хочу, – Ліза встала. – Піду пройдуся… Не забудьте, що о другій у нас обід. По талонах.

Ліза повернулася, коли Саша з Оксаною закінчували прибирання: залишалося тільки помити підлогу й винести сміття. Спочатку Саша, посоловіла від самогону, не хотіла ні у що таке втягуватись, але Оксана виявилася настирною: що їм, у свинарнику жити? Треба спершу навести лад, а потім уже відпочивати. Вона примовляла й термосила; Саша виявила себе з ганчіркою в руці на підвіконні, потім у черзі по постіль у комірчині кастелянші – першокурсники прибували й прибували, нервові, налякані чи, навпаки, веселі й галасливі. Саша безупинно знайомилася з новими співучнями, їхні імена миттю вилітали у неї з голови. З’явився й пропав Костя – блідий, скуйовджений, з очманілими очима. Саша притягла на другий поверх три комплекти сіруватої, пропахлої пральнею білизни, за цей час Оксана встигла протерти шафу зсередини, столи, підвіконня й навіть ніжки ліжок.

Повернулася Ліза. Переступила через гору сміття коло порога, зітхнула, пройшла до свого ліжка, де височів на матраці стосик білизни.

– Нагулялася? – весело спитала Оксана.

Ліза мовчки лягла на смугастий матрац і відвернулася лицем до стіни.

Студентська їдальня містилася в підвалі – на нижньому, підземному поверсі самого інституту. До початку занять – до першого вересня – працював тільки буфет, але й у буфеті давали по талонах прозорий бульйон у блискучих емальованих мисках, з круглими тефтельками на дні, та вермішель з куркою. Компот можна було брати в необмежених кількостях – хоч по три чи чотири склянки.

– Добре годують, – сказала Оксана.

Саша помітила в буфеті Костю. Попутник сидів над тарілкою, наїжачений, кришив хліб у бульйон і дивився крізь людей, нікого не помічаючи.

Саша підійшла з твердим наміром: не зрадіє – негайно йти.

Костя зрадів. Значно більше, ніж припускала Саша. Відсунув стільця, пропонуючи їй сідати поруч. Запропонував склянку компоту. Саша не відмовилася.

– Як ти, влаштувалася? – і відразу, без переходу: – Слухай, вони божевільні.

– Хто?