– Книжки не розгортати, – неголосно сказав Кравець, перш ніж хтось із першокурсників цікавлячись підняв палітурку.

Усі руки відсмикнулися. Знову стало тихо. Саша, поклавши останню пару книжок на їхній з Костею стіл, сіла на своє місце.

– Слухаємо мене, студенти, – так само неголосно продовжував Кравець. – Ви перебуваєте на початку шляху, який вимагатиме від вас усіх ваших сил. Розумових і фізичних. Те, що ми будемо вивчати, до снаги не кожному. Те, що воно робить з людиною, витримує не всякий. Вас ретельно дібрано, у вас є всі дані, щоб пройти цей шлях успішно. Наша наука не терпить малодушності й жорстоко мстить за лінощі, за боягузтво, за найменшу спробу ухилитися від повного оволодіння програмою. Зрозуміло?

Муха, востаннє вдарившись об шибку, замертво впала на підвіконня.

– Кожному, хто старанно вчитиметься і віддаватиме заняттям усі сили, я гарантую: до кінця навчання він буде живий і здоровий. Однак недбалість і байдужість погано закінчуються для наших студентів. Винятково погано. Зрозуміло?

Ліворуч од Саші зметнулася рука.

– Так, Павленко, – сказав Кравець не дивлячись.

Піднялася Ліза, конвульсивним рухом обсмикнула спідницю.

– Розумієте, нас же не питали, коли сюди направляли, – голос її тремтів.

– І що? – Кравець дивився з цікавістю.

– Хіба ви можете вимагати від нас… щоб ми так наполегливо вчилися… якщо ми не хочемо? – Ліза ледве змушувала себе не зірватися на писк.

– Можемо, – легко погодився Кравець. – Коли дитину вчать ходити на горщик, ніхто ж не питає її згоди, правда?

Ліза постояла ще – і сіла. Відповідь Кравця її приголомшила. Саша мовчки перезирнулася з Костею.

– Продовжуємо, – незворушно повідомив Кравець. – Ви – група «А» першого курсу. Я вестиму у вас спеціальність – теоретичні лекції плюс індивідуальні заняття. З кожним новим семестром робота ускладнюватиметься, згодом з’являться інші спеціальні дисципліни. Врахуйте, що фізкультура в нашому виші – профілюючий предмет, з усіма наслідками, що з цього випливають. Окрім того, в першому семестрі вам доведеться вивчати філософію, історію, англійську та математику. У школі більшість із вас навчалися добре, тому простого виконання домашніх завдань з цих предметів буде досить… Чого, на жаль, не можна сказати про спеціальність. Вам буде важко. Особливо спочатку.

– Ви вже нормально нас залякали, – сказав хтось із задніх рядів.

– Руку, Ковтун, спочатку рука, потім ваше міркування. На майбутнє: за порушення дисципліни видаватиметься додаткове завдання зі спеціальності. Ясно?

Тиша.

– Добре. Зі вступною частиною принаймні закінчили. Починаємо заняття. Кострицький, будьте ласкаві – візьміть крейдуй намалюйте на дошці горизонтальну риску.

– Посередині? – вирішив уточнити Костя.

Кравець глянув на нього поверх окулярів. Костя, потупившись, узяв крейдуй старанно провів пряму лінію од краю й до краю дошки.

– Дякую, сідайте. Група, дивимося на дошку. Що це?

– Обрій, – сказала Саша.

– Може бути. Ще?

– Натягнута мотузка, – припустила Ліз а.

– Дохлий черв’як, вид згори! – вирішив пожартувати Ігор Ковтун.

Кравець посміхнувся. Узяв з полиці крейду, намалював метелика у верхній частині дошки. Унизу, під рискою, намалював такого самого, але пунктиром.

– Що це?

– Метелик.

– Махаон.

– Капусниця!

– Проекція, – сказала Саша після коротенької паузи.

Кравець глянув на неї з цікавістю.

– Так. Що таке проекція, Самовій?

– Зображення… чого-небудь на площині. Відбиття. Тінь.

– Вийдіть сюди.

Саша ніяково вибралася з-за стола. Кравець, безцеремонно взявши її за плечі, повернув лицем до групи; Саша встигла побачити здивований погляд Юлі Ґольдман, ледь презирливий – Лізин, зацікавлений – Андрія Короткова; у наступну секунду їй на очі опустилася чорна хустка, і стало темно.

Хтось нервово хихикнув.

– Що ви бачите, Самовій?

– Нічого.

– Зовсім нічого?

Саша помовчала, боячись помилитися.

– Нічого. Темрява.

– Тобто ви сліпа?

– Ні, – ображено сказала Саша. – Просто якщо людині зав’язати очі, вона не бачитиме.

У кімнаті чувся тепер уже відвертий сміх.

– Увага, аудиторія! – сухо сказав Кравець. – Насправді кожен з вас зараз перебуває на місці Самовій. Ви сліпі. Ви витріщаєтеся в темряву.

Смішки стихли.

– Світу, яким ви його бачите, не існує. Яким ви його уявляєте – не існує й близько. Деякі речі здаються вам очевидними, а їх просто нема.

– Вас теж нема? – вирвалося в Саші. – Вас не існує?

Кравець зняв з неї хустку. Під його поглядом вона розгублено закліпала.

– Я існую, – сказав він серйозно. – Але я – зовсім не те, що ви думаєте.

І, залишивши Сашу в стані остовпіння, згорнув хустку грудочкою, недбало кинув на край стола.

– Сідайте, Самовій. Продовжуємо…

Саша підняла руку. Рука здригнулась, але Саша вперто продовжувала її тримати; Кравець утомлено прикрив очі:

– Що ще?

– Я хотіла запитати. Чого ви нас будете вчити? Якої спеціальності? І ким ми будемо, коли закінчимо інститут?