– Та ті пацани, з якими мене поселили, другокурсники. Один заїкається так, що очі на лоба вилазять, і весь час хихикає. А другий застряє.

– Як?

– Ну, потягнеться рукою, щоб книжку з полиці дістати, і раптом застрягне, наче… начебто заіржавів. Стоїть у дурній позі, тягнеться, смикається… навіть, здається, скрипить… потім його ніби попускає, він дістає книжку й читає, наче нічого й не було. І весь час перезираються в мене за спиною… Переморгуються… Моторошні такі. І я мушу спати з ними в одній кімнаті?!

Костя затнувся. До нього раптом дійшло, що він виливає душу – жаліється! – дівчині, з якою вперше зустрівся сьогодні вранці. Ймовірно, відповідно до Костикового внутрішньому кодексу, така поведінка не була гідна чоловіка; він зніяковів, спохмурнів і втупився поглядом у тарілку.

– А я в одній кімнаті з першокурсницями, – сказала Саша. – Наче нормальні дівчата. Більш-менш.

Костя підвів очі:

– Ти подивись. Тут же весь другий курс… і третій… каліки якісь. Он… дивись!

Саша обернулася. По проходу між столиками юрбою йшли третьокурсники, очолювані однооким Вітею. Довгий, худий і кривенький Вітя припадав на ліву ногу так, що тарілки в нього на таці підстрибували, погрожуючи перекинутися. За Вітею, прямуючи до далеких порожніх столиків, крокував плечистий хлопець у яскраво-червоній футболці й линялих джинсах, усміхався й раз у раз налітав на стільці, наче сліпий. Стільці гуркотіли, іноді падали, хлопець не звертав уваги і йшов далі. Поруч, занурена в себе, брела дівчина на височенних каблучиськах. Дивилася в підлогу так, наче бачила на гладенькому лінолеумі щось, недоступне іншим. Коли-не-коли прицільно вдаряла каблуком, ніби забивала цвях, на секунду завмирала, із зусиллям піднімала ногу (тоді здавалося, що каблук устромився в підлогу до самої підошви) і, погойдуючись, ішла далі.

– Паноптикум, – ледь чутно сказав Костя. – Де вони таких беруть?

Саша мигцем на нього глянула.

– Першокурсники наче нормальні, – повторила сухо.

– А, – Костя побовтав ложкою в остиглому бульйоні. – Так. Я вже пообідав… Ходімо?

На пошті пахло сургучем, і молода матуся з коляскою відправляла кудись велику, всю перев’язану шпагатом посилку. Поштарка була одна на всіх, тому Саша спершу дочекалася, поки обслужать матусю, а потім замовила у літньої жіночки з фіолетовим волоссям міжміську розмову. Зайшла в лунку кабінку, із завмиранням серця вислухала довгі гудки в слухавці й підстрибнула з радості, коли на тому кінці дроту відгукнулася мама:

– Алло!

Мама кричала в слухавку, мабуть, їй було погано чути. Саша теж кричала:

– Ма! Це я! Усе добре! Влаштувалася! Тут дають обіди! Завтра перший день занять! Як у тебе?

Вона це вигукнула, наче кричалку на параді, і вислухала відповідну мамину тираду: все добре, Валентин дзвонив з Харкова, усі здорові…

– Я дзвонитиму з пошти! Ну, бувай!

Серед карток на стойці Саша вибрала одну – «На згадку з прадавньої Торпи». На картинці було зображено площу з фонтаном, у якому плавали лебеді. Саша купила листівку й конверт, написала адресу, кинула у величезну синю скриньку з поштовим символом на кришці. Конверт глухо стукнув об бляшане дно.

Від пошти до гуртожитку було п’ятнадцять хвилин ходу. Погода зіпсувалася, накрапав дощ. Втягнувши голову в плечі, Саша разом з поривом вітру вибігла на бетонний ґанок і смикнула на себе скрипучі двері гуртожитку.

По коридору першого поверху йшов, оддаляючись од Саші, незнайомий хлопець. Зробивши крок чи два, раптом завмирав у русі, наче стоп-кадр. Стояв так кілька секунд, потім, з відчутним зусиллям зрушивши з місця, продовжував свою ходу. Повернувся, тицьнувся в стіну поряд з дверима. Відійшов. З другої спроби вхопився за ручку, потяг двері на себе…

Саша кинулася нагору по сходах.

Ліза й Оксана курили, сидячи на ліжках. Вікно було відчинене навстіж, дим не хотів витягуватися, зате вривався холодний вітер, пересипаний, мов бісером, краплями дощу.

– Ви б, може, в туалеті курили? – розгублено спитала Саша.

Крижане мовчання було їй відповіддю.

– Вітаю вас, першокурсники.

Актовий зал виявився великим запилюженим приміщенням. Зайняті були тільки три чи чотири останні ряди. Темні штори, що прикривали вікна, пропускали рівно половину необхідного світла; за сценою білів екран. Наче в сільському клубі, подумала Саша.

– За шкільною звичкою забиваємося на гальорку? – чоловік, що зійшов на невисоку сцену, окинув їх поглядом. – Не вийде… – І додав, не підвищуючи голосу: – Дайте світло.

Люстра під стелею спалахнула, і в напівтемному залі одразу стало світло, як в оперному театрі під час антракту.

– Пересідаємо в перші ряди, – сказав чоловік на сцені. – Швидко, швидко.

Першокурсники заворушилися, заперезиралися, потім неохоче потяглися ближче до сцени. Саша й Костя приткнулися в другому ряду скраю, тому всі, хто пробивалися до середини ряду, спотикались об їхні ноги.

Чоловік на сцені чекав. Він не був схожий на викладача вишу, якими Саша їх уявляла: замість костюма на ньому були джинси та смугастий светр, світле пряме волосся зібране в «хвіст», на носі окуляри – довгі й вузькі, мов леза, вони були сконструйовані, здається, спеціально для того, щоб зручніше було дивитися поверх скелець.

– Мене звуть Олег Борисович. Олег Борисович Кравець. Юначе в п’ятому ряду… так, ви. Не соромтеся, сідайте ближче. Нас не так багато, місця є. Поздоровляю вас, дівчата й хлопці, зі значною подією у вашому житті: вступом на перший курс Інституту спеціальних технологій міста Торпи. Вас чекає цікаве життя й напружена робота… Дівчино, – його палець указав на Лізу, яка нахилилася, щоб сказати щось Оксані. – Коли я говорю, всі інші мовчать. Запам’ятайте на майбутнє.