як я до церкви ледве вже іду?

А люди судять, їм аби причину.

Дарма що лихо, що такі часи.

Ішла крізь очі, мов крізь колющину,

обдерта до кривавої роси.

А суд, а суд! Яка страшна покута.

Послухати — життя як не моє.

А я неначе до стовпа прикута,

і хто захоче, той і обплює.

Куняють райці, як осінні мухи.

Горбань гуде, як в’їдливий комар.

Дурні плітки якоїсь лепетухи

загуслим дьогтем ллються в каламар.

Які слова казались там негідні!

А я стояла, думала — впаду.

Дрібні людці, гієни стервоїдні,

які ж ви ласі на чужу біду!

...Хоч би заснути... Але вже не спалось.

Душа до ранку смутком осипалась.

Згадала все, кожнісіньку дрібничку.

І хату нашу, і оту криничку,

і над вікном гніздечко ластовине,

що щастя принести було повинне.

Той берег наш, урослий очеретом.

І наш лелечий, наш лелечий двір,

де на гнізді з вербовим мінаретом

старий лелека молиться до зір.

А потім вранці одлітає вгору.

Сидить буслиха в тихому гнізді.

Аж враз — для крил не вистачає двору,

то підросли лелеки молоді.

Гніздо тісненьке, по нозі поставлять,

та все під осінь як залопотить! —

та всі лелеки крила як розправлять! —

здається, й хата в небо полетить.

А ще чогось жаліла за дощами,

за цвітом яблуневим, за хрущами,

за сонцем і за квітами в траві,—

якісь вони зробились, як живі.

Здається, що й листок би цілувала,

в дзвіночку б ночувала, як бджола...

Отак собі все гарне пригадала.

Людиною ще трохи побула.

...А вранці в грати повійнуло вітром

і провело, як смушком, по руках.

Тюрма повільно сповнюється світлом,

лиш причаїлась темрява в кутках.

Там Хо сидить.

З’явись мені, будь ласка!

Жмуточок пітьми в закапелках дня,

маленький Хо, моя дитяча казка,

звірятко, може,

може, чортеня.

Тепер ти тут мій приятель єдиний,

Чи ти зі мною підеш і туди?

Не треба, Хо. Там холодно.

А йди-но,

ти, може, хочеш з кухлика води?

Підходь, не бійся. Вип’єм по ковточку.

Сьогодні що? Вівторок? Середа?

Хо шарудить у темному куточку…

Яка недобра в кухлику вода!

По гратах в’ється зелененький вусик.

Куди він пнеться у таку діру?

Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик,

щось пробурчав, а що — не розберу.

Взяла той вузлик, не питаю звідки.

Для цього болю вже немає слів.

Мну той краєчок білої намітки...

Оце таке. Тюремник пожалів.

От я і маю хоч яку розраду.

Складаю та розрівнюю пружки.

Тих кілька яблук з маминого саду!

Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.

Як там вона? І як їй буде жити?

Порожня хата і порожній двір.

Дильований хлівець, соломою пошитий...

Старий лелека молиться до зір.

Цвіте шпориш, і заростає стежка.

Тому двору не треба вже воріт.

Дрібний ромен, як вижовкла мережка

красолька, мак і королевий цвіт,—

усе цвіте і кланяється літу.

Пашить медами скосиста гора.

І серед того всього буйноцвіту —

вона одна, зоключена, стара.

І вже ніхто не вернеться ніколи.

І хата вмре... і я вже не прийду...

І лиш на схилах монастирські бджоли

бринять у монастирському саду...

Той монастир недавно збудували.

Там дзвони є на різні голоси.

Його Пушкар з Іваном фундували,

раніш були ліси там та ліси.

Ще пам’ятаю — угорі над нами

ходили дикі кози табунами.

Ревли весною тури-переможці,

шугали кажани-чепіргачі.

І пугачі, неначе запорожці,

«пу-гу! пу-гу!» кричали уночі.

А потім — в ліс прорубана дорога,

пішли угору коні та воли.

А ми усе дивилися з порога,