Ми вже й без неї з’їхали нінащо,

а з нею геть вже зійдемо на пси.

Та й те сказати,— що вона співає?

Сама собі видумує слова.

Таких дівок на світі не буває,

хіба для цього дівці голова?

Які там «Засвіт встали козаченьки»?

А цілий полк співає. Дивина.

Це щось для дівки, сину, височенько.

Не вірю, щоб складала це вона.

Бо людські, сину, невістки і дочки

співали зроду, сину, і тепер:

«Посіяла огірочки»

та «Натіпала конопель»,

«Йшли корови із діброви»,

«Нащо мені чорні брови»,—

а про любов, походи і лабети —

на це дівкам не вчеплено кебети.

Я поки міг, то якось відгризався.

А в неї ж, знаєш, не язик — жало.

Що я намучивсь, що я натерзався!

А потім здався, ради не було.

Душа розм’якла якось, заморилась,

хоч коники ліпи, як з м’якуша.

До всього звикла, із усім змирилась

і від життя схотіла бариша.

Бо хто, як я, намучивсь на війні,

тому життя підскочило в ціні.

А мати стогне, мати дошкуляє,

що божий день пиляє та й пиляє:

— От ми, Бобренки, живемо, пручаємось.

А хто, Бобренки, є на світі ми?

От з Вишняками як породичаємось,

увійдеш в значність між людьми.

І буде нам, і буде нашим внукам.

Зіпхнемося, як човен з мілини.

Там поля шмат, там хата закаблуком,

там ступа, винокурня й два млини.

От бачиш, правда, бо якраз і чхнулось.

Ти думаєш, стара я, не збагну?

У тебе, сину, серце розчахнулось.

А треба якось вибрати одну.

Твій батько теж... була така Ликера...

він п’ятами від неї накивав.

Об чім журитись? Дівка не галера.

Тебе до неї бог не прикував.

Це мало то із ким ходив до гаю!

Сам цар Давид жону свою отверг.

Ото й не думай. Сватай собі Галю.

А що хто скаже — слухай через верх.

…Отак щодня. Ти знаєш мою матір.

Це щоб вона свого не доп’яла?

Вона словами виплітала ятір

та потихеньку так мене й вела:

— Стара я, сину. Вся обумираю.

А як же ти? Чим будеш, сину, сит?

Війні немає ні кінця ні краю.

Життя ж коротке, звікував — і квит.

Послухай, сину, слово моє грішне.

Чи нам за це віддячиться в раю?

Чи, може, ще одне життя — розкішне —

Доточить бог за праведність твою?

Не відкладай же, ти тепер на часі.

І не катуйся, завжди так було.

Тепер дівки до гарних хлопців ласі,—

багато хлопців, сину, полягло.

У іншій час посватався б ти, дзуськи.

Жених у неї був би й привозний.

Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи,

бо хлопець ти, нівроку, показний.

Я це тобі кажу не для принуки.

Як хочеш, сину. Маєш розум теж.

Але ж подумай, щастя йде у руки.

Невже від себе щастя одіпхнеш?!

Якби вона сварилася, кричала,

то я пустив би все там шкереберть.

А то зробилась тиха, все мовчала,

сорочку шила все собі на смерть.

Отак і сталось. Вийшов я із хати.

Дядьків своїх узяв у старости.

І сам не знаю,— щоб одну кохати,

а другу в церкву до вінця вести!

Які я муки пережив пекельні!

Од крику серця як я не оглух!

Шкварчала совість, наче на пательні,

і обганялась од зелених мух.

Мені, мабуть, довіку буде сниться,

як я стою, не піднімаю віч.

А ті свати лопочуть про куницю,

а та дурепа колупає піч!

Як я крізь землю там не провалився?

Не збив кулак об стіни об оті?!

І як я потім у шинку напився,

на матір крикнув вперте у житті!

Вона ж сидить та гладить по голівці,

так тихо гладить голову мою.

— Нічого,— каже,— я надійній дівці

тепер тебе, мій сину, віддаю.

...Вже й на весілля кендюх начиняли,