Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Ой сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

А потім в суд щодня мене водили.

А судді були добрі й не дурні.

Вони мене по совісті судили,

найлегшу кару вибрали мені.

Чого було так довго мудрувати

і вивертать параграфи статтям?

Було б одразу присудить до страти.

Найтяжча кара звалася життям.

Ведіть, карайте, вішайте злочинну!

То я хоч там, хоч там уже спочину.

Хоч там уже дихну на повні груди,

побачу зблизька Господа хоч раз.

Так буде краще. Важко було, люди,

і вам зі мною, і мені між вас.

— Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?

— Туди, де батько, де Чурай.

* * *

...Тюремник вніс у вузлику одежу,

щоб я на завтра в чисте одяглась.

Яке намисто гарне,— хоч подержу,

це ще од баби пам’ять збереглась.

Воно, либонь, якесь чи не турецьке.

Таке червоне — аж на мене жаль.

Чаклунське, кажуть: інеєм береться,

коли людину укидає в жар.

Могла б я одягти і сірячину.

Під зашморгом усе вже до лиця.

А мати вклала білу сорочину

і чоботи, узяті від шевця.

Черчату плахту ще й якісь прикраси.

Червону крайку в смужки золоті...

Аякже, смерть усе-таки це празник,

який буває тільки раз в житті.

Тим часом гінець доганяє світання

і клаптями ночі доточує дні.

І кожна хвилина, здається,— остання,

і крихта надії кричить йому:«Ні!»

О скільки нам, боже, ти степу одміряв!

Долини і кручі,— якби навпростець!

Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів...

— Невже я не встигну? Невже це кінець?!

У Києві — пекло. У Хвастові — чорно.

Кипить і клекоче усе за Дніпром.

Коли б хоч не пізно. Якби позавчора.

Який він повільний, цей клятий пором!

В полях Подніпров’я, од крові обдутих,

де завжди хтось цілить тобі межи пліч,

коня поміняти в козацьких радутах,

і мчати, і мчати крізь день і крізь ніч!

Скрадатись, як звір, у корчах побережних,

задихану втому звіряти лісам.

Я зроду ненавидів тих, обережних.

Сьогодні, тепер, обережний і сам.

Уперше в житті, за весь вік, за це літо,

уперше в роду, де не знали страху,

я вижити мушу, я мушу вціліти,

я мушу об’їхати смерть на шляху.

Прости мені, земле, простіть мені, трави!

Не дбав я про славу, не дбав про майно,—

я мушу вернутись живий до Полтави,

а там хоч і вмерти, мені все одно.

Неси мене, коню...

коли б хоч не пізно...

Шляхи перекриті... і варта не спить...

Якщо я впаду,—

неврятована пісня,

задушена пісня в петлі захрипить!

Над Білою Церквою смуга багряна,

і змилені коні аж лука стають.

Усі до Богдана і всі од Богдана —

із тьми виростають і в тьмі розтають.

Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.

Чи в таборі гетьман? — якби хоч знаття.

Тут, може, ідеться про долю країни! —

а я про чиєсь там одненьке життя!

...Гетьман підняв безсонням обпалені очі.

Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.

Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі —

прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі.

Писар Виговський сидів над листами поточними.

Кожної миті хитнутись могли терези.

Гетьман підписував ще один лист до Потоцького.

Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи.

Табір не спав, готовий піднятись щомиті.

Іскра ввійшов — шатро вже було без дверей,

світло свічок у трійчатих шандалах із міді

тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.

Змовкли старшини, і стихли справи поточні.

Хитрі посли переставили вуха словам.

Гетьман підняв безсонням обпалені очі.

— Полк у дорозі! — з порога сказав Іван.

— Іскро, Іване,—