вперед пропхалася з малим.

Стояв поміст. Рябі отари

далеко паслись на горбі.

Гойдався зашморг.

Бігли хмари.

Хтось перемовився в юрбі:

— Люди! Хто привів сюди дитину?!

— Та воно ж маленьке, ще не розуміє.

— То й чукикайте його дома,

чого ж ви його привели сюди?

— Пропустить матір, хай стане ближче.

Хто-хто, а вона заслужила.

— Перехрестіться, яку матір?!

—Та Грицькову.

— А-а-а, Грицькову.

— Марусину ж не випустили з міста.

Вона ж така вже там, напівжива

Там біля неї жінка Шибилиста,

Ящиха теж лишилась, Кошова.

І прокатилось натовпом строкатим:

«Ведуть!»

Тітки — біліші наміток.

Проноза швець шепочеться із катом,

щоб потім дав мотузочки шматок.

Замовкли всі,

ніхто й не ворухнеться.

Лиш дві куми, сусідки Вишняка:

— Диви яка, іде і не споткнеться!

— Іде під зашморг, а диви яка!

— На матір схожа, тільки трохи вища.

Ті ж самі очі і така ж коса.

— Ну, от скажіте, людоньки, навіщо

такій убивці та така краса?

— А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця,— а так би й зняв би шапку.

На смерть іде,— а так би й поклонивсь.

— Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,

все б тільки очі й витріщав на вроду,—

сказала жінка з усміхом терпким.—

Знімати шапку?! Себто перед ким?

Перед цією? Себто отакою,

що отруїла власною рукою?

Та щоб над нею обвалилась твердь!

— Побійся бога, вона йде на смерть!

...Вона ішла. А хмари як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

і тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі,

на тлі тих хмар і зашморгу, була

ота голівка точена, ті плечі,

той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,

коли вона цілує образок,—

на тій високій шиї лебединій

того намиста доброго разок.

Аж навіть кат не витримав, зачовгав

заніс мішок, узявшись за краї —

чи щоб вона не бачила нічого,

чи так нестерпно бачити її.

А он стоять особи урядові,

щоб тут же й смерть засвідчити судові.

О господи, прости нам цю ганьбу!..

І раптом вершник врізався в юрбу.

Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.

Папером вершник у руці стрясав:

— Спиніться!

Гетьман нас уповновластив

читати вголос цей універсал!

— Іване! Брате! Як ти встиг?! —

кричав Лесько і тряс його за груди.

Суддя стояв ні в сих ні в тих.

І раптом вголос заридали люди.

Ще не вляглось ридання те кругом,

не встиг Іван ще й повід передати,

а Шибилист вже цьвохнув батогом —

хутчій в Полтаву! — матері сказати.

Горбань помацав гетьманську печать.

Суддя подержав, передав бурмистру.

Кат метушиться, люди щось кричать.

Дивитись страшно на Івана Іскру.

Отаман Гук, ступивши на два кроки,

ревнув з помосту поверх всіх голів:

— Наш гетьман, властію високий,

такий наказ читати повелів!

«Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,

іж у Полтаві скоївся той гріх,

що смертю має буть покараний.

Натомість

ми цим писанням ознаймуєм всіх:

В тяжкі часи кривавої сваволі

смертей і кари маємо доволі.

І так чигає смерть вже звідусіль,

і так погребів більше, ніж весіль.

То чи ж воно нам буде до пуття —

пустити прахом ще одне життя?

Чурай Маруся винна у в одному:

вчинила злочин в розпачі страшному.

Вчинивши зло, вона не є злочинна,