І так скажу: душа жива не ними.

Піїти пишуть солодко, під метри.

Про три персони божі. А слова,

слова, Марусю, видумані, мертві.

Од слів таких чманіє голова.

Піднаторіли наші віршописці,

бодай їх муха вбрикнула в колисці,—

убогі словом, мислію порочні,

у тридцять літ плішиві і старі,

вони складають віршики святочні,

а в селах ридма плачуть кобзарі.

Або такі, як ти оце, дівчата

в сумних піснях виспівують життя.

Ще Україна в слові не зачата.

Дай боже їй родити це дитя!

Бо те, що пишуть, то іще полова,

то ще не засів для таких полів.

З часів появи книги «Часослова»

вже й час минув, а щось не чутно слів.

Усе комусь щось пишуть на догоду

та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав,

велику книгу нашого народу?!

Чи десь над книгою тією

свіча у келії дрижить?

Чи десь в церковному притворі

у скрині кованій лежить?

...І знову шлях. Тополі та могили.

Архемівка. Григорівка. Панфили.

Остапівка. Карпилівка. Тишки.

Так і йдемо, крізь горе навпрошки.

Хтось десь в селі проторохтів гарбою.

Та й знову тиша тугою бринить.

А дяк говорить наче сам з собою.

Іде, старенький, все щось бубонить.

— Коли я в бурсі пізнавав науки,

Афіни й Рим пройшла крізь мої руки.

От був народ! Що римляни, що греки.

На всі віки нащадкам запасли.

А ми... А ми!.. Хоч би які лелеки

Гомера нам в колиску принесли.

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,

були боги в нас і були герої,

який нас ворог тільки не терзав!

Але говорять: «Як руїни Трої».

Про Київ так ніхто ще не сказав.

Колись у давність недозриму

була страшна дорога з Риму.

І звався Аппіїв той шлях.

Вже скільки тих віків минає,

а в світі, певно, кожен знає,

коли й кого там розпинали.

Про це написано аннали,

про це писали так і в риму,

зучили вздовж і вперехрест.

Але ж ота дорога з Риму

якихось кілька сотень верст.

А тут до самої Волині

лежать ці села удовині!

Хто знає, що тут відбулося?

Хто розказав це людям до пуття?

Неназване, туманом пойнялося.

Непізнане, пішло у небуття.

І десь, колись, через багато літ,

ніхто цього й не втямить вже як слід,

не зніме шапку, не проллє сльози,

бо що? — дорога, їздили вози,

гули вітри, бриніла хохітва...

Велике діло — писані слова!

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем.

Могилами у полі без імен,

дорогою до Києва з Лубен!

...Ідеш, ідеш, а ще й не половина,

Ідеш, ідеш, хоч добре, не один.

Кривавим градом плаче горобина.

Пливе туман, як білий лебедин.

Стоять ліси смарагдово-руді,

після дощу надовго крапелисті.

Все глибша осінь. Вже і жолуді

ховає сойка під опале листя.

Оце йдемо вже кілька діб,—

небілені хати і випалений хліб.

І каже дяк: — Де будем ночувати?

Про хліб і сіль давно щось не чувати.

От я мандрую, хоч уже й не молод.

Земля велика, радості нема.

Ускрізь біда.

Не тилько вщался голод,

но і недугів смертоносних тьма.

Вмирають люди, діткнені хоробами.

Господь гробами землю поразив.

Поля засіяв воями хоробрими,

а нехоробрих геть переказив.

А тут ще та комета велетенська,

що наче в небі схрещені мечі.

І голий вовк явивсь біля Смоленська,

і їсть людей, і виє уночі...

Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.

Та ти не бійся, я вже не об тім.

Хоч би яка коршомка біля шляху

або який странноприїмний дім.