Хоч би ж не взнав!..

А він собі стругає.

— Людину скрізь біда підстерігає.

Ось на, бери, добряча патериця.

І в мене є, а вистругав, ще б пак.

Двох ніг замало, третя пригодиться.

Та й одганятись ніччю від собак.

Бо тут чим далі, о ночівлю важче.

Не те щоб глухо або люди злі.

Чумою вродить, коли років два ще

так війна походить по землі,

Уже тут дожилися до багатства,—

між людьми мор, на дереві — хробацтва.

Пройшов я землю піднебесну,

як говорив святий Іов.

Куди не глянеш в даль оцю окрестну,—

тут споконвіку скрізь лилася кров.

Там відступало військо Остряниці.

Тут села збив копитами Кончак.

А у долині річки Солониці

слізьми покути висох солончак.

Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,

і та вже річка висохла на чверть,—

оце отут скрутили Наливайка

і віддали на мученицьку смерть.

Був молодий і гарний був на вроду.

І жив, і вмер, як личить козаку.

Зате, що він боровся за свободу,

його спалили в мідному бику!

А он уже й видніє з далини

столиця Вишневецького — Лубни.

Там жив Ярема, син Раїни,

страшний руйнатор України.

Упир з холодними очима,

пихатий словом і чолом,

душа підступна і злочинна,

закута в панцир і шолом.

Уломок лицарського роду,

мучитель власного народу,

кривавий кат з-під темної зорі,

отам він жив, на Замковій горі.

З гори тієї, що стоїть, висока,

в кільці річок і копаних канав,

лубенський родич краківського Смока

у нашу землю кігті увігнав.

Бенкетував, сідав на шию хлопу,

пускав дівчат по світу без коси.

Стріляв козуль, возив пшоно в Європу

і на поташ випалював ліси.

Загарбав край, неначе відумерщину,

і брав за все — живе і неживе.

За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,

спасне, гребельне, з воза, рогове.

Обклав податком вулики, броварні,

степи, луги, левади запосів.

В монастирях, обладнаних під псарні,

святі ченці удержували псів.

Тримав усе оружною рукою.

Був кам’янішйй од своїх твердинь.

Горіли села, кров лилась рікою,

коли тікав степами на Волинь...

А вже в Лубнах нема ні бернардина.

Вода усохла в замкових ровах.

І, як печаль одвічна, двоєдина,

душа Раїни плаче по церквах.

А там, де жив всевладний Єремія,

де поросли вже дикі чагарі,—

ще кам’яною щелепою змія

щербатий мур чорніє на горі.

Де був палац — лежать одні руїни,

стирчать уламки обгорілих стін.

Усе сумує смутками своїми...

Душа Раїни квилить між руїн.

І тільки хмари, хмари пурпурові...

І при дорозі — мальви і терни...

І на губах, як вічний присмак крові,—

столиця Вишневенького. Лубни.

Вже ледве йду. Боюся, що пристану.

Лубни минули, є ще трохи дня.

І, як пола подертої сутани,

накрило місто чорне вороння.

І знову степ. І знову даль розлога.

І я мовчу. І дяк уже мовчить.

Ідеш, ідеш... Дорога та й дорога.

Ідеш, ідеш... Хоч би вже відпочить.

Зайшли в село. І моторошно, й дивно.

Ні гавкне пес, ні корби не скриплять.

Хати — як скирти поночі, ні блимне.

Невже так рано люди уже сплять?

Двори якісь похмурі, непривітні.

На все село зустріли двох жінок.

Мов колодки, поцюкані в дровітні, —

гіркі обличчя в борознах думок.

А дяк нічого, підтягнув ременика, —

ще й бадьоренько гомонить до мене,

мовляв, оскільки це село Семенівка,

ну, то ходімо,— каже,— до Семена.

От хоч і в цю хатинку понад шляхом.

— Нам,— каже,— що. Усе ж таки під дахом.

А там той дах із просвітом аршинним,

підперлась хата ветхими дверми,

обтулена потрухлим кияшинням