то в повнолуння він кричить і досі.

Я вже й не чую тих страшних казок.

Вже йду не йду, підламуються ноги.

Нічної птиці моторошний зойк

і чорний сум лубенської дороги.

І раптом, що це? Жовті світлячки?

Потрухлих пнів далекі мерехтинки?

Мигтять, мигтять...

Навколо ж—ні хатинки.

Підходим ближче, а воно — свічки.

Лежать під лісом люди на траві,

на грудях склавши руки воскові,

лицем до неба, тьмою оповитого,

напівукриті хто сачком, хто свитою, —

чи вже умерли, чи іще живі?

На жовті пальці обпливає віск.

Обличчя гострі, одежина латана.

Горять свічки.

І сосни пахнуть ладаном.

Шумить над шляхом предковічний ліс.

Якісь пташки шиширхають у нетрях…

Десь виє вовк у хащах лісових,..

Ну що ж, ту ніч були ми серед мертвих,

а цю ніч будем між напівживих.

Все ж охітніше. Не підійде звір.

Та й перебудем до холодних зір.

Он ще жива, бач, видно по людині.

Рука здригнула, воском припекло.

— Ви звідки, люди?

— З голоду. З Волині.

— З села якого?

— Вимерло село.

Ще подих ледве піднімає груди.

Сутемні лиця, білі сорочки...

— Куди ви, люди?

— Вже тепер нікуди.—

Свічки... свічки... і тиша... і свічки…

І каже дяк: — У них там на Волині

якісь такі плачі гіркополинні,

то край такої дивної краси.

А голоси, які там голоси!

Але й життя там, боже, твоя воля.

У них же там і сорочки, як доля.

Там сосонку, кривульку або човник —

а рукави ж біліші лебедів —

ото як пустить чорним,

чорним,

чорним

до зап’ястку у декілька рядів!

Минає ніч... Свічки вже догорають…

— Ці,— каже дяк,— хоч легко умирають.

А то ішли, як жито наливалось.

Ото як підуть попасом в житах,

то, віриш, потім корчились, звивались,

покрай доріг повзли на животах.

Оце таке. Тобі не надокучило?

Супутника послав бог балакучого.

Усе складаю в душу, як в шкатулку.

Уже душа гіркіша полину.

І хоч не маю на землі притулку,

но знаю землю вшир і в глибину.

— То ви б усе взяли та й написали,

та й був би слід по вашому життю.

— Я написав, так торбу в мене вкрали,

і всі мої папіруси тю-тю.

Чи думали, що там вино і брашно?

Чи золото, нахапане в війну?

А знов мені заходжуватись страшно.

Старий уже, тепер так не утну.

Вже в мене й чуб, як пух на осокорі.

Вже в мене й очі до письма слабі.

Колись думки на слово були скорі,

тепер думки самі уже в собі.

То вже, мабуть, отак я і умру,

а діло жизні так і не подвигну.

Бо хоч і в рот горілки не беру,

але ж і книгу написать не встигну.

Мої собраття вже пішли у стовбур,

вродивши рясно плевелами слів.

Найперший дурень і останній бовдур

уже, мабуть, в науках преуспів.

А я гусак обскубаний, що й досі

гелгоче щось про правду і добро,

котрому в лапі вдержать удалося

одне своє гусиноє перо.

Мені не треба слави, ані грошей,

ані щоб сильний світу похвалив,—

аби хто-небудь, мислію возросший,

до мене часом слух свій прихилив.

Але ж я прочитателів не маю.

Сам пишу, і сам собі внімаю. ,

...Тополя гнеться, як тонка танечниця.

Лягає пил в густий чортополох.

І в’ється вдаль дорога-безконечниця.

І ми йдемо, і добре нам удвох.

Бо він бреде, а я собі кульгаю.

Він гомонить, а я собі мовчу.

Уже й на палку дужче налягаю,

і соваю торбину по плечу.

А він іде, милується дорогою.

Він молодий, йому іще не сто.

В старій сукмані, книжка за вилогою

і торба — наче ремеза гніздо.

...Твердіший грунт намацують ціпки.

Частіше схил обсотаний корчами.