вібравши руки, й ноги, і живіт.

Обідрані, закутані в рядюжки,

не розбереш, де злидні, де злодюжки.

Ще й руки тягнуть, просять Христа ради.

Це люди теж. А що ти їм даси,

коли, минувши селища і гради,

сам третій тиждень сухарі їси?

Святі ворота взято на ланцюг.

У Лавру не пускають волоцюг.

Вночі ворота Лаври не гостинні,

даремно тут і возвишати глас.

Глас вопіющого в пустині,

напевно, був чутніший, як у нас.

Хтось бубонів. Хтось бився у падучій.

До ранку ми й просиділи з дяком.

І волохаті хмари кругойдучі

крутили в небі жовтим мідяком.

...На другий день були ми у печерах.

Тяглись в рукава довгих галерій.

Поклони били. І чекали в чергах,

бо тут людей — що свічка, то і рій.

Печерський старчик спереду іде,

прочанам мощі в щілинку показує.

А я ж не знаю, ані хто, ні де,

то час від часу дяк мені розказує:

— Це преподобний лікар Агапіт,

що ізцілив самого Мономаха.

А це — Алимпій, майстер на весь світ,

до пензля хист був у цього монаха.

Це — Нестор, найславетніший з дідів.

Лишив нащадкам працю свою горду,

бо він писав і в келії сидів,

а я ходив, і в мене вкрали торбу.

А далі все подвижники, святі,

що тут сиділи в келіях заперті,

що їх Господь за подвиги в житті

сподобив буть нетлінними по смерті.

Оце Мардарій, що не мав майна.

А це — Пафнутій, що не пив вина.

Це — преподобний схимник Силуян,

котрий без шуму, крику і ловитви

злодіїв, дременувших у бурян,

зв’язав єдино силою молитви.

Це — Нестор другий.

Зветься він — Некнижний.

Таку заслугу перед богом мав,

що завжди був на всіх богослужіннях,

а й разу, ти скажи, не воздрімав.

А це — Сисой, що хіть свою презміг,

щодня ходив до річки у веретті

і роздягався з голови до ніг,

щоб комарі кусали в очереті.

Такі часи були благофортунні,

що кожен подвизався зокрема.

І жоден подвиг не лишився втуні.

Тепер таких подвижників нема.

Блюзнірська мисль запала мені в душу:

«Чому на них молитися я мушу?»

Хіба оті, без німбів, без імен,

на тій дорозі в Київ із Лубен,

або оті, під лісом, із Волині,—

хіба не більші мученики нині?!

Стою. Дивлюся на дніпровські схили.

Сисой... Мардарій... Подвиги Ахили...

Тут кров лилася. Тут пройшов Батий.

Софроній... Пимен... Мученик... Святий...

І каже дяк: — Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій — мученики віри.

А Байда що, од віри одступивсь?

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь—

молитва преподобного Антонія

чи Наливайка мученицька смерть?

Я й сам колись проводив час

в молитвах.

Та й думаю, в землі чужосторонській,

що як же так,— ті гинули у битвах,

а ті спасались на горі Афонській?

Триліси взяти, сотенне містечко.

Це ж ось недавно, це ж ось недалечко.

За кілька днів ворожої облоги —

ні жителя живого, ні залоги.

Було містечко... А підходиш ближче —

нема нічого. Тиша. Попелище.

Лиш ходить смерть з кривавою косою...

А ти прийшла молитися Сисою.

Сидів подвижник, як ведмідь у гаврі.

Вже тут книжки друкуються у Лаврі.

Оно пройди під вікнами друкарні,—

які листки просушуються гарні.

Це ж скільки там нового, дивовижного!

А він тобі про Нестора Некнижного!

Вже скрізь у нас є різні школи братські.

Пів-України — сироти козацькі.

Од Лохвиці до самої Молдови,

пів-України — то козацькі вдови.

Дітей без мужа ставити на ноги.

Ні захисту в житті, ні допомоги.

Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!

А їм все те ж — про подвиги Февронії.