Коли вона вмовкла і замислилась, Ярош запитав:

— Що?

— Ні, це я так… — струснула вона свої думки, наче краплини дощу. — Дивно… тут, де все це відбувалося, люди садили картоплю, помідори, огірки, потім збирали… і їли… А мертві… мертві були їм за добриво?

— Не перебільшуйте… Ці люди зеленої уяви не мали про концтабір. Отут трохи далі, де схил, була Долина Смерті. Там розстрілювали. Коли по війні почали розкопувати вали, які утворилися після захоронення в'язнів, то виявили самий попіл. То була чиста робота. Коли ж почали роздавати трудящим землю під сади й городи, то звернули увагу і на це пустище. Вали разом з попелом розорали і зрівняли з землею, а потім розбили на ділянки і роздали. Дачниками зазвичай були не місцеві, а державні службовці, військові, ветерани… У нас майже всі дачники розмовляли і розмовляють російською. Це тому, що галичани мають родину в селах, їм без потреби якісь дачі. Отже, Львів за оце все відповідальності не несе. Ми були складовою частиною колонії. Колонізатори вирішували все. У дощові дні з Долини Смерті витікали струмки, вони були сірі від попелу. А потім Долину Смерті забудували гаражами. Екскаватори, вирівнюючи майданчик під забудову гаражів, з часу до часу натрапляли на кості, але на це вже ніхто не звертав уваги.

— Тобто тут, де ми зараз, під нами мертвих нема? — спитала вона таким тоном, наче б мала з'ясувати в лікаря, чи не знайшли в неї виразку шлунка.

— Ні, — заспокоїв її Ярош. — Тут лише стояли дерев'яні бараки.

— Ну, що ж, — зітхнула Данка упокорено, — тоді… Тоді можемо й випити.

Ярош розлив вино, порізав ножиком сир і відкрив слоїчок з оливками. Вино було біле і злегка газоване. У траві щось зашурхотіло, вони побачили польову мишу, яка підбирала крихти, і завмерли, перед тим по-змовницькому перезирнувшись і поглядами узгодивши, що не сполохають, у цю мить між ними пробігла якась іскра, яка їх зблизила, але вони продовжували спілкуватися, дотримуючись певної дистанції і вдавати, що тієї іскри не було.

— А знаєте, хто мене спокусив зайнятися мертвими мовами і літературами? Хорхе Луїс Борхес.

— Справді? — Данка аж рота розкрила і театрально закліпала, сплеснувши в долоні. — Борхес? Фантастика!

— Чого ви так здивувалися? — не зрозумів Ярош. — У Борхеса стільки всіляких зачіпок на цю тему, що…

— Та ні, я не тому… Просто, я теж! Розумієте? Я теж!

— Ви теж були спокушені Борхесом?

— Ага! — Вона була невимовно втішена цим відкриттям і не приховувала свого захоплення, здавалося, ось-ось кинеться професорові в обійми, щоб дуетом промовляти це магічне слово «Борхес». — Ми мусимо за це випити. Я прочитала все, що в нас було видане. Окремі оповідання і есеї читала кілька разів і продовжую читати й далі.

Ярош розлив вино і помітив, що в нього тремтить рука, щось раптом стало закрадатися йому в підсвідомість, щось невиразне, але захопливе, він відчув таємну радість від того, що зараз відбулося, бо тепер та іскра, яка пробігла між ними раніше, уже увиразнилася і засвітилася зорею.

— А я читав Борхеса спочатку польською і чеською… а вже відтак російською і українською. Я зачитувався ним і дуже зрадів, коли випала нагода відвідати Буенос-Айрес. Там відбувалася наукова конференція, присвячена давнім літературам, у вільний час я гуляв містом, намагався відшукати самотужки сліди Борхеса. — Тут він помітив, як Данка, просто таки їсть його очима, і продовжив: — Буенос-Айрес очевидно будувався на взір ідеальної шахової дошки, але з часом бічні вулички стали жити своїм окремим життям і кинулися врозтіч, заплутуючись і зникаючи в хитросплетіннях павутини, або навпаки, вдаряючись лобом у глуху стіну, і такі сліпі вулички стали небавом справжньою карою для мандрівця, що вирішив прогулятися на самоті. Власне, це мене й підстерегло, коли я спробував сам відшукати за картою будинок № 994 на вулиці Майпу, де Борхес прожив понад сорок років у майже чернечій келії…

— …яка була відгороджена від спальні його матері дерев'яною перетинкою, — перебила Данка, демонструючи свої знання Борхесової біографії. — У тій його келії ледве вистачило місця на ліжко і письмовий стіл.

— Так, але це помешкання не збереглося, зате збереглася книгарня навпроти, куди Борхес ходив щоранку диктувати свої твори, коли осліп. Збереглася і Національна бібліотека на вулиці Мехіко, де він працював скромним бібліотекарем…

— …настільки скромним, — підхопила знову Данка, — що працівники бібліотеки навіть не підозрювали, що він той самий Борхес, чиї книги вони видавали читачам…

— «Вулиці Буенос-Айреса, — задекламував Ярош, — вулиці з тонким і солодким присмаком спогадів, вулиці, де блукає пам'ять про майбутнє на ймення надія, нерозлучні, невитравні вулиці мого кохання. Вулиці, які без зайвих слів дають раду собі з нашим високим смутком — народитися тут. Вулиці і будинки мого міста, хай же не покине мене і прісно їхня широчінь і сердечність». Але невмолимий час вносив свої корективи, міняв, заплутував усе, де ступала нога генія. На вулиці Тукуман, 840, де Борхес народився, — «Літературна каварня» з книгами письменника. Єдине, що збереглося неторканим, — це хвіртка, яка веде в патіо — внутрішнє подвір'я, — і ще саме патіо зі столиками під парасольками. Але вулиця поволі й неухильно рік за роком сповзає вниз до ріки, хто зна, скільки мине років, може, сто, а може, двісті, і вона геть уся опиниться в ріці разом з «Літературною каварнею». А в каварні на розі вулиць Чілі і Такуарі Борхес писав любовні листи панні, яка незмінно відхиляла усі його залицяння і шлюбні пропозиції, не допомогла навіть присвята їй книги «Алеф».

— Я знаю… Сесілія Інхеньєрос… Вона була донькою філософа і публіциста Хосе Інхеньероса.

— Вона щось писала й сама, але увійшла в історію літератури лише тому, що її кохав Борхес. Так само, як і Ликера, яку кохав Шевченко. Дуже мало жінок, готових принести себе в жертву митцеві або вченому, але зазвичай це не ті жінки, заради яких великий чоловік здатен на якийсь божевільний вчинок, на вибух пристрасті, не ті, яких він добивається, перед якими притлумлює своє самолюбство, це хутше жінки, яких люблять так само, як матір або сестру, без шаленства, без надміру почуттів. Як Винниченко свою Розалію.

— Але це ви маєте на увазі жінок, які не розділяють із чоловіком його захоплень і занять і не є самі митцями й ученими, так?

— Звичайно. Жінкам, які мають ті самі уподобання й захоплення, не доводиться жертвувати собою. Вони лише доповнюють одне одного.

— І що було далі? Борхес, пригадую, таки знайшов офірницю… — промовила вона, дивлячись кудись вдалину, туди, де розгортався краєвид міста, промовила тоном, у якому Ярош підчув смуток, хоча, можливо, то лише йому здалося.