Але чуття мене не підвело: тут явно хтось жив. На кам’яному ложі, де колись спала неолітична людина, лежали ковдри, загорнені в непромокальний плащ. У примітивному вогнищі виднілася купка попелу. Поруч із ним стояло скромне кухонне начиння й відро, до половини наповнене водою. Купа порожніх консервних бляшанок свідчила про те, що тут живуть уже не перший день, а коли мої очі звикли до напівтемряви, я роздивився в кутку залізний кухоль і почату пляшку віскі. Посередині лежав плаский камінь, що слугував столом, а на ньому — маленький вузлик, імовірно, той самий, якого я побачив крізь підзорну трубу в хлопчиська за спиною. У вузлику був хліб і дві консервні бляшанки: одна з копченим язиком, друга — із персиками в сиропі. Оглянувши все це, я хотів було покласти вузлика назад, аж раптом серце в мене так і тенькнуло: на камені лежав аркуш паперу, на якому був напис. Я взяв його й, ледь розібравши олівцеві карлючки, прочитав таке:

«Доктор Ватсон виїхав у Кумбі-Тресі».

Хвилину я стояв нерухомо з запискою в руках і розмірковував над змістом цього короткого послання. Виходить, що незнайомець полює не за сером Генрі, а за мною? Він вистежує мене не сам, а приставив до мене когось іншого — можливо, цього хлопчика? І от його останнє повідомлення. Відтоді, як я живу тут, за кожним моїм кроком, імовірно, ведеться стеження. Адже весь цей час мене не полишало відчуття, що тут діють якісь невидимі сили й що вони обережно й уміло затягують навколо нас тонкі сіті, легкі дотики яких ми відчуваємо на собі лише зрідка, в найкритичніші хвилини.

Ця записка, ймовірно, не єдина. Я роззирнувся, але більше нічого не знайшов. Не вдалося мені виявити і якихось слідів, за якими можна було б судити про цю людину, що обрала собі таке дивне житло, або про її наміри. Про цю людину можна було сказати тільки те, що, очевидно, вона має спартанські звички і не надає особливого значення зручностям життя. Згадавши про зливи останніх днів і подивившись на діру у склепінні печери, я зрозумів, наскільки цю людину поглинає її справа, якщо заради неї вона мириться навіть із таким незатишним притулком.

Хто ж він — наш злісний ворог чи янгол-охоронець? І я заприсягнувся не виходити з печери, не довідавшись усього до кінця.

Сонце вже ховалося, і небо на заході горіло золотом. Відблиски заходу лягали червонуватими плямами на розводи далекої Ґрімпенської твані.

Вдалині височіли вежі Баскервіль-Холу, а осторонь від них ледве виднівся димок, що здіймається над дахами Ґрімпена. Між ним і Баскервіль-Холом, за пагорбом, стояв будинок Степлтонів. Золоте вечірнє світло надавало всьому стільки принадності й безтурботного спокою! Але моє серце не вірило миру, розлитому в природі, і тріпотіло від тієї страшної невідомості, яку приховувала неминуча зустріч. Нерви в мене були напружені, але я сидів, сповнений рішучості, в темній печері, з похмурою завзятістю чекаючи на повернення її мешканця.

І нарешті я його почув. От камінь потрапив йому під каблук. Ще раз… Ще… Кроки все ближче, ближче… Я відскочив у найтемніший кут і звів курок револьвера, вирішивши не показуватися на світло доти, доки мені не вдасться хоча б трохи роздивитися цю людину. Зовні все змовкло; очевидно, він зупинився. Потім кроки почулися знову, і вхід у печеру заступила чиясь тінь.

— Сьогодні такий чудовий вечір, любий Ватсоне, — сказав добре знайомий мені голос. — Навіщо сидіти в задусі? Надворі значно приємніше.

Хвилину або дві я стояв, не вірячи своїм вухам, і не міг відсапатися від несподіванки. Згодом дар мовлення повернувся до мене, і я відчув, як величезний тягар спав у мене з плечей. Цей холодний, уїдливий голос міг належати лише одній людині в усьому світі.

— Холмсе! — вигукнув я. — Холмсе!

— Виходьте, — сказав він, — і, будь ласка, обережніше з револьвером.

Я виліз із печери і побачив його. Холмс сидів на камені й з розбишакуватим блиском у сірих очах дивився на мою здивовану фізіономію. Він дуже схуд, але мав бадьорий вигляд і спокійне обличчя — бронзове від засмаги.

Строгий спортивний костюм, кепі — чистісінько тобі турист, що мандрує болотами! Він навіть залишився вірний своїй воістину котячій пристрасті до охайності: гладко виголені щоки, сорочка без єдиної плямочки. Начебто все це відбувалося на Бейкер-Стріт!

— Ну хто б ще міг мене так потішити своєю появою? — сказав я, міцно потискуючи йому руку.

— А заодно й здивувати?

— Так, маєте рацію.

— Але, запевняю вас, друже, здивувалися не тільки ви. Я й не підозрював, що вам вдасться знайти мій тимчасовий притулок, і я аж ніяк не думав вас тут застати. Це з’ясувалося лише за двадцять кроків до печери.

— Ви впізнали мої сліди?

— Ні, Ватсоне! Боюся, що це непосильне завдання — розрізнити ваші сліди серед безлічі інших, які існують на світі. Та якщо в майбутньому ви захочете перехитрувати мене, то раджу вам спочатку змінити тютюнову крамницю, адже варто мені лише побачити цигарку з маркою «Бредлі. Оксфорд-Стріт», як я одразу ж здогадаюся, що мій друг Ватсон десь неподалік. Он він, ваш недопалок, валяється біля стежки. Ви, ймовірно, кинули його тієї хвилини, коли вирішили взяти штурмом моє спорожніле житло?