Мишко зневажливо посміхнувся. Ну й слідчий! Шукає на Піщаній косі, тоді коли треба шукати в лісі, там, де ховаються парубки. Це ж вони разом з човнярем і вбили Кузьміна! Мишко ні на мить не сумнівався в цьому…

Щодо Сєрова, то Ігорю і Севі жилося в нього, загалом, добре. Спали вони в сараї, на сіні. Щоправда, дружина Сєрова, ставилася до них погано, навіть в будинок не пускала, казала, що вони їй підлогу забруднять, але сам Сєров приходив до них щовечора і докладно про все розпитував.

— Про що ж він вас розпитував? — насторожився Мишко.

— Про все, про що з нами слідчий розмовляв.

— І ви йому розповідали?

— Звичайно. Адже він відповідальний працівник.

Ех, макухи, макухи!.. А втім, чого можна чекати від них? З табору втекли, всіх збаламутили та ще й ходять ніби переможці!

— Менше фасоньте! — сказав Мишко. — Ви стільки натворили, що повинні поводитись тихо і смирно. Ви ж, навпаки, пишаєтесь невідомо чим. Безглуздо! І не сподівайтесь, що на вас буде накладено стягнення! Ні, стягненням не відбудетесь. А от будуть самохарактеристики, і тоді ви дізнаєтесь… Дізнаєтесь, якої всі про вас думки.

Але Мишко не поспішав призначати самохарактеристики. На це треба було затратити щонайменше два дні. А як їх викроїш? Адже треба кінець кінцем закінчити клуб. Він уже був повністю обладнаний, залишалося тільки пофарбувати. А в цій справі вони дістали могутню підтримку в особі художника-анархіста Кіндрата Степановича.

Він прийшов у клуб, довго дивився, як піонери працюють, потім спитав у Мишка:

— Приступати?

— Приступайте! А що ви робитимете?

Кіндрат Степанович обвів навколо себе рукою:

— Фарбувати треба. Геть усе чисто.

Мишко згадав безглуздо розмальовану хату художника. Побоювання, що він зіпсує клуб, на мить закралося в Мишкове серце. Але не довіряти людині, яка сама добровільно пропонує свої послуги, було незручно. І взагалі треба залучати місцеве населення до роботи по обладнанню клубу. Все ж Мишко запитав:

— А добре буде?

— В найчудовішому вигляді, — промовив художник, обводячи стіни сарая мутним поглядом, — за найостаннішим словом… Великий театр робили…

— Грошей у нас немає, доведеться безкоштовно, — попередив Мишко.

— Безкоштовно так безкоштовно, — зітхнув художник.

— Фарб теж мало.

Кіндрат Степанович знову зітхнув:

— Пожертвуємо свої. Трохи залишилося. Позичив лісникові, але тепер з нього не витребуєш.

— Якому лісникові?

— Кузьміну, вбитому.

— Хіба він був лісником?

— Був. До революції. У графи служив. Довірена особа…

Так он воно що!.. Кузьмін служив у графа лісником. Значить, він добре знав ліс… Знову ліс! Той самий ліс, куди парубки відволокли привезені човнярем мішки. Таємничий ліс! Ця легенда про Голигінську гатку, про обезглавлених мерців — чи не для того вона вигадана, щоб віднадити всіх від лісу? Тут щось криється. Тепер зрозуміло: треба піти в ліс і подивитися, що це за Голигінська гатка. Чи там ще ті підозрілі парубки і що вони роблять?

Мишкові роздуми перервав Кіндрат Степанович, який заявив, що фарбуватиме він сьогодні вночі. Ніхто не перешкоджатиме, не буде куряви, і взагалі він звик творити вночі. Але на допомогу йому потрібні два хлопчики.

Мишко виділив для цього Бечку і Севу.

Наступного дня, підходячи до клубу, діти ще здалека побачили біля нього великий натовп людей.

Що таке? Діти прискорили ходу. Але з усміхнених облич селян, з їх сміху і жартів Мишко зрозумів, що в клубі сталося швидше щось кумедне, ніж трагічне. І коли він сам зайшов у клуб, то не знав, плакати йому чи сміятися.

Клуб був розмальований до неймовірності дико: зігнуті лінії, кола, смуги, трикутники, просто ляпки, то безформні, то схожі на морди диких звірів. Лави — смугасті, як зебри. Завіса — схожа на фартух маляра. Балки, що підтримували покрівлю — одна чорна, друга червона, третя жовта. Під кожною балкою — по лозунгу: «Анархія — мати порядку», «Хай живе чисте мистецтво!», «Геть десятьох міністрів-капіталістів!»

Мишко жахнувся.

Кіндрат Степанович з гордим і незалежним виглядом походжав по клубу. Так само гордо і незалежно трималися Бечка і Сева. Вони цілком серйозно заявили Мишкові, що це останнє слово живопису. Так тепер малюють в усіх країнах. Так малював і Маяковський, доки був художником. Але тепер він так не малює, бо став поетом. Бечка спробував навіть пояснити Мишкові значення якоїсь плями, але збився і нічого пояснити не зміг.

У гурті селян стояли Єрофєєв і голова сільради — молодий чоловік, демобілізований червоноармієць. Всі його називали Ванюшкою, а Єрофєєв величав Іваном Васильовичем. Він був хороший чоловік із середняків, але на посаді почував себе невпевнено, а тому, як здавалося Мишкові, боявся куркулів і пасував перед ними. Одного разу Мишко був на сільській сходці. Голова проголосив палку і переконливу промову з приводу громадського лугу, куди виганяли пасти худобу. Єрофєєв на словах підтримав його, а потім усе перевернув по-своєму і так заплутав голову, що той кінець кінцем згодився з ним. Так було й тепер. Голова спочатку посміхався над витівкою Кіндрата Степановича, але Єрофєєв сказав: