Сєров зустрів Мишка, як давнього знайомого. Він замахав руками, сумно похитав головою.

— Знаю, знаю… Про всі ваші нещастя знаю… Сяк-так справу закрив… Могло бути гірше.

Мишко остовпів:

— Яку справу?

— Тут проти вас таке піднялось, — Сєров крутнув головою, махнув рукою, — таке… Хотіли в Москву писати. А я й кажу: «Буває! Буває! Хлопці молоді, недосвідчені, от і не порозумілися з місцевим населенням. Що ж, карати їх? Перейдуть на інше місце, та й квит».

— Але чого ми маємо переходити на інше місце?

Сєров надав своєму голосу відтінку лагідного і дружнього переконування:

— Хіба ж довго перенести палатки? Сам поміркуй… І яка різниця, де буде табір? Тільки від неприємностей далі.

— Палатки перенести неважко, — сказав Мишко, — але чого ми маємо йти? Це несправедливо.

Сєров скрушно розвів руками:

— Ну, товариші, так не можна… Газету читав?

— Там усе неправильно написано, — відповів Мишко.

Сєров зовсім скрушно закотив очі і, мало не плачучи, промовив:

— Хіба ж можна? Комсомолець, а так ставишся до нашої радянської преси!

— Не до преси, а до того, хто написав замітки, — насупившись, відповів Мишко.

Несподівано суворо Сєров сказав:

— Редакція не друкує без перевірки фактів. І газетою керують комуністи, твої старші товариші. Будь ласка, поважай їх.

Переконливий аргумент, особливо для Мишка. І все ж він не міг поступитися.

— Все це неправильно і несправедливо! — сказав він. — Побачимо, що ще скаже губком комсомолу.

Сєров на мить заплющив очі. Спущені повіки, сильно припухлі, неприродно великі для таких маленьких очиць, на мить перетворили його обличчя на товсту, нерухому маску. І коли він розплющив очі, вони вже не перебігали з предмета на предмет, а пильно і відчужено дивилися на Мишка.

— Ви збираєтеся скаржитись?

— Не скаржитись, а поставити до відома.

— Так, так… А знаєте, чим це для вас кінчиться?

— Чим?

— Вас виключать з комсомолу.

— За що ж мене виключать з комсомолу? — здивувався Мишко.

— За все, що ви там накоїли, — грубо сказав Сєров. — Я сам хотів передати справу в губком комсомолу та пожалів вас. І я вам раджу: забирайте свої палатки і переходьте на нове місце. Без шуму. Комсомол вас за такі справи по голівці не погладить. Так що без шуму. Не встрявайте в історію.

— Я комсомолець, — гордо відповів Мишко, — і від комсомолу нікуди не ховаюсь. І завжди готовий відповідати.

— Винних у ламанні яблунь повинні притягти до відповідальності, — пригрозив Сєров, — і притягнуть. І стягнуть не лише вартість яблунь, але й вартість зіпсованих у клубі фарб та матеріалів. Приємно вам буде, коли про це дізнаються в школі, в комсомольській організації? Так що, повторяю, найкраще — піти без шуму і скандалу. Вчасно вшитися. Зрозуміло?

Сєров додав, що історія з втечею Ігоря і Сови теж виглядає не дуже гарно. Що це за пожатий, у якого піонери тікають! Тікають і потрапляють у справи про вбивство, крадуть човни. І невідомо ще, чи просто вкрали човен, чи за цим криється щось серйозніше. Так, так, у нього створилося враження, що справа зовсім не така проста, як її намагаються зобразити. Хлопчики ж у нього жили! Ось що виходить, хлопче! Ось який клубок! І треба подумати! Мишко тільки-но починає свій життєвий шлях, і не треба на порозі життя плямувати себе такою справою. Найвигідніше для Мишка — вчасно зникнути.

Похнюпивши голову, Мишко слухав Сєрова. В його тлумаченні все виглядало жахливо. Як же так вийшло? Адже Сєрову можуть повірити. А тут ще ці замітки… Яка пляма ляже на загін!

— Домовились? — запитав на закінчення розмови Сєров, зазираючи в Мишкове обличчя.

І в його голосі Мишко відчув бажання одержати позитивну відповідь.

— Я подумаю.

— Дуже добре, — вдоволено сказав Сєров, поклавши обидві долоні на стіл. — Губернія наша велика, скрізь місця вистачить. Треба більше мандрувати, вивчати рідний край. Сьогодні повернешся в табір, а завтра рано-вранці і вирушайте…

Мишко вийшов від Сєрова. Суперечливі почуття охопили його. Як бути, що робити?

Сєров погана людина, зрозуміло! Ніяких дружніх почуттів до Мишка він не має, а зацікавлений в тому, щоб загін залишив Карагаєво. Але ж йому швидше повірять, ніж Мишкові. Навіть Борис Сергійович, директор дитбудинку, не може з ним справитись, не може відібрати садибу. І Сєрову неважко довести в губкомі комсомолу, що комсомольці в усьому неправі. Він зуміє дуже спритно використати їхні помилки, справжні і вигадані. І це може закінчитись великими неприємностями для загону.