Надворі вже смеркало. Важкий випав день! Але зате скільки зроблено! Відстояли табір — раз. Встановили, що човняр слідкує за «графинею» — два. Виявили, що старуха користується в музеї бронзовим птахом як тайником. Тайника вони не відкрили, але це справа часу. Ще одна-дві спроби, і вони його відкриють.

Щоправда, вони запізнилися: на поїзд. Вечірній уже відійшов, треба чекати вранішнього. Але це дрібниця. Адже літо. Вони зможуть переночувати під будь-яким кущем.

Жваво обговорюючи події сьогоднішнього дня, хлопчики дійшли до рогу вулиці і зупинилися. Мишко запропонував піти в міський парк і переночувати там на лавах.

— Незручно, — заперечив Славик. — Ми ж не бродяги.

— Що ж ти пропонуєш?

— Переночувати у вокзалі.

— По-перше, там гидко, по-друге, не пустять. А якщо тобі не хочеться в парку, то ходімо до собору. Біля нього садочок, ми й переспимо…

— Добре, — згодився Славик.

Хлопчики повернулись і… остовпіли. Перед ними стояв човняр.

— Ба! — сказав човняр, посміхаючись своєю огидною усмішкою. — Привіт давнім знайомим!

— Добрий день, — відповів Славик, чемний навіть по відношенню до людини, яку кілька днів тому викинув з човна.

Мишко промовчав, спідлоба позираючи на човняра.

— Гуляли? — продовжуючи посміхатися, спитав човняр.

— А вам яке діло! — огризнувся Мишко.

Човняр несхвально хитнув головою:

— Ай-ай-ай… Чого ж так грубо?! Дивлюсь — земляки. Як же не підійти. Чи ви, може, ображаєтесь на мене?

— Ні на що ми не ображаємося, — пробурчав Мишко.

— А я думав, ображаєтесь. І даремно. Не вам треба ображатись, а мені. В річці скупали, а ось, бачите, не ображаюсь.

І він засміявся одним ротом, тоді як очі його продовжували насторожено стежити за хлопцями.

— Назад у табір?

— Так.

— Але ж поїзди вже усі відійшли.

— Є додатковий, нічний, — збрехав Мишко.

— Он як? — удавано здивувався човняр. — А я й не знав. Думав, доведеться в місті ночувати. Чудово! Виходить, поїду.

І разом з Мишком і Славиком рушив до вокзалу.

Хлопці не знали, як його позбутися. Але, крім вокзалу, їм нікуди було йти. А нічного поїзда немає. Та вони все одно не поїхали б з човнярем. Іти з ним лісом від полустанка до табору. Ще заріже по дорозі…

Тьмяно освітлений вокзал був порожній, лише кілька пасажирів дрімали на дерев'яних лавах з високими спинками, тримаючись уві сні руками за клунки, мішки, чемодани.

— Поїзда, виявляється, немає, — сказав човняр, хитрою посмішкою показуючи, що хлопці його даремно обдурювали: він добре знав, що поїзда не буде.

— Виходить, немає, — байдуже відповів Мишко, вмощуючись на лаві.

Поряд з ним сів і Славик.

— Щось треба придумати, — з удаваною стурбованістю промовив човняр. — Ось що: тут поблизу живуть мої знайомі, ходімо. Вони з радістю пустять нас переночувати.

— Нам і тут добре, — рішуче відповів Мишко.

Човняр почав переконувати їх піти з ним, то обіцяючи ситну вечерю й м'яку постіль, то погрожуючи тим, що все одно о дванадцятій годині вокзал закриють і їм доведеться ночувати на вулиці. Але хлопці відмовилися навідріз, і було ясно, що вони не зрушать з місця.

Човняр без них теж не йшов.

Годинник вибив дев'ять, потім десять, одинадцять. Дмитро Петрович пробував розпитувати хлопців про загін, про табір, але вони, прихилившись до твердої дерев'яної спинки лави, дрімали або вдавали, що дрімають.

Зрідка гуркотіли по залізничних коліях швидкі поїзди і товарні состави. За великими вікнами на платформі миготіли червоні і зелені вогники, хиталися білі вогні ручних ліхтарів. Долинали пронизливі свистки кондукторів, їм відповідали протяжні гудки паровозів. О дванадцятій годині служитель у чорному незграбному пальті обійшов зал, струшуючи за плечі пасажирів, які дрімали, і пропонуючи їм звільнити зал. Але ніхто не підвівся з місця. А міліціонер одвернувся вбік, показуючи, що це його не стосується.