Низенькі, широкі двері, на яких облупилася фарба, з'єднували челядню з рештою будинку. Коли Мишко торкнув їх, то виявилося, що вони забиті цвяхами, які ледве трималися у своїх гніздах. Якщо натиснути дужче, то вони повипадають.

Діти діяльно взялися за влаштування «госпіталю», як перейменував челядню Бечка: вигребли сміття, все ретельно вимили і витерли, промили вікна, накидали на лаву соснових гілок і поклали там Севу.

Щоб не мати сутичок із старухою, Мишко заборонив дітям ходити по садибі і взагалі заборонив приходити до Севи будь-кому, крім чергових. Але сам він приходив сюди кілька разів. Повинен же він знати про стан Севиного здоров'я… І його цікавив будинок. Він підходив до дверей і прислухався. Мертва тиша стояла за ними. Інколи Мишкові здавалося, що за дверима хтось стоїть і прислухається, що робиться в челядні. Чого йому так здавалося, він і сам не знав. Надто вже напруженою була тиша за дверима, надто таємничим був будинок. Коли Мишко смикнув двері, пробуючи, чи міцно вони тримаються, то йому здалося, що з-за стіни хтось стежить за ним. Він одійшов від дверей.

Наступного дня старуха поїхала в місто. Знову скаржитиметься Сєрову. І, звичайно, Сєров знову спробує вижити їх звідси. А Мишкові дуже не хотілося виселятись — перебуваючи в будинку, можна део взнати. Треба що б то не було затриматися тут. Звичайно, добре, коли Сева швидше видужає, але якщо він видужає, то їх звідси виженуть. І коли Мишко запитав у Севи, як він себе почуває, то хотів почути відповідь, яка б заспокоювала щодо здоров'я Севи і разом з тим давала б надію, що він іще полежить ту.

Але вранці Сева сказав, що почуває себе краще, а надвечір заявив, що йому набридло лежати і що завтра він встане.

— Тільки спробуй! — пригрозив йому Мишко. — Ти встанеш, коли дозволить лікар. А мім скоро не дозволить: після ангіни треба вилежати, інакше буде ускладнення.

З яким же занепокоєнням дивився Мишко на градусник. Як швидко спадає температура! Вчора було 39,9, а сьогодні вранці 36,7. Добре, що хоч надвечір вона піднялася до 37,2.

— Бачиш, яка в тебе нестійка температура, — сказав він Севі. Це найнебезпечніше, коли нестійка температура. Правда, Бечко?

Бечці дуже подобалося, що йому підпорядкований госпіталь, і він підтвердив, що нестійка температура найнебезпечніша. Головне — вилежати. Лежати й лежати.

Але рано чи пізно Сева видужає. І швидше рано, ніж пізно. І тоді: доведеться забиратися з челядні. Що ж робити?

Доки Мишко думав, що йому робити, повернулася з міста старуха. Повернулася вона, коли Мишка не було, прийшла в челядню, стала в дверях і спитала:

— Скоро видужає ваш хворий?

Біля Севи чергували сестри Некрасови. Вони злякались і поспішили запевнити старуху:

— Йому вже краще. Він завтра встане.

«Графиня» повернулася і пішла. Мишко страшенно розхвилювався:

— Як ви могли таке сказати? Звідки ви знаєте, що Сева завтра встане? А що як він не видужає? Він не видужає, а графиня вимагатиме, щоб ми його забрали. От що ви наробили своїм базіканням!

— Ми розгубилися, — виправдувалися сестри Некрасови, — ми боялися, що вона скаже: забирайтеся звідси…

— Я завтра їду в місто, — сказав Мишко, — і доки я не повернусь, Сева повинен лежати в будинку. Навіть якщо лікар скаже, що він здоровий. Зрозуміло?

Мишко їхав у місто, щоб знову спробувати відкрити бронзового птаха. Вдень це неможливо — то сторож ходить, то студентки, — а вночі ніхто не заважатиме. Вони з Генкою сховаються за портьєрою, дочекаються, коли закриється музей, а тоді спокійно займуться бронзовим птахом.

Хлопчики пішли в музей за годину до його закриття. Розташування музею вони знали тепер добре: два виходи — один на вулицю, другий у двір. Сторож спочатку замикав зовнішні двері, а потім уже з двору — задні. Хлопчики вирішили пробути в музеї цілу ніч, а вранці знову сховатися за портьєру, діждатись, доки сторож відкриє музей, і вже тоді вибратись на вулицю або вдати, що вони тільки-но прийшли.

Усе йшло якнайкраще. Музей був безлюдний. Хлопчики дочекалися, доки сторож пішов на другу половину музею, і сховалися за портьєрою. І тільки тепер Мишко зрозумів, як важко було тут Славикові: пилюги стільки, що неможливо дихати. Мишко боявся, що Генка не витримає і чхне. Але Генка тримався стійко і не чхав.

Почулися човгаючі кроки сторожа.

Хлопці затамували подих. І саме перед портьєрою кроки сторожа затихли. Хлопчики стояли ні живі ні мертві…

Старий закашлявся. Що він робив у кімнаті, хлопчики не бачили… Незабаром знову почулися його човгаючі кроки. Все глухіше й глухіше… Дзвякнули вхідні двері — сторож наклав великий металевий гак. Потім глухо стукнув дерев'яний засув, і, нарешті, заскреготів замок — двері замкнені.

Знову почулися човгаючі кроки. Спочатку вони наближалися, потім почали віддалятись… Мишко розсунув портьєру, прислухався. Грюкнули двері. Заскрипів ключ у замку. Все! Хлопчики одні!

Трохи виждавши, вони зняли черевики, босоніж підійшли до задніх дверей і тихенько поторсали їх — двері були замкнені.

Хлопці обійшли музей. Слабке надвечірнє світло ледь пробивалося крізь складки занавіски. Таємниче чорніли картини на стінах, блищали на столах скляні ящики футлярів. Химерно застигли чучела звірів і птахів.