Прокинувшись вранці, Мишко насамперед поглянув на годинник. Вісім годин. Він зараз же розбудив Генку, і добре зробив: не минуло й кількох хвилин, як дзвякнув замок задніх дверей і в музей зайшов сторож.

Хлопці сховалися за занавіску. Генка, правда, запропонував залізти в раку, але Мишко не погодився: тут їм усе видно, а в раці вони будуть немов у пастці.

Хлопці стояли за портьєрою. Вони чули шурхотіння віника і брязкання совка — сторож підмітав підлогу. Задні двері були відчинені, звідти віяло свіжою вранішньою прохолодою, з подвір'я виразно чулися дитячі голоси. Через ці двері сторож кілька разів виходив, виносив сміття. Але парадні двері все ще були зачинені.

Хлопці ледве стояли. Далися взнаки ці дві жахливі ночі. Дихати було нічим. Сторож, ледар, навіть кватирки не відчинив! А час посувався страшенно повільно.

Коли сторож підмітав біля них, хлопці затамували подих. Вони боялися, що сторож відкине портьєру, тут же стільки сміття. Але сторож, мабуть, розсудив, що коли вже за портьєрою не виміталося рік, то навіщо робити це зараз? Він навіть зачепив віником Мишкові ноги. Зараз він обов'язково відкине портьєру… Але ні! Човгаючі кроки сторожа віддалилися. Віддалилися звуки віника і совка.

Дев'ята година! Зараз сторож відкриє музей. Мишко гарячково рахував хвилини: як тільки старий відімкне двері і повернеться назад, одразу ж треба виходити на вулицю.

Дзвякнув, падаючи, гак, стукнув відкинутий дерев'яний засув, заскрипів ключ у замку, сліпуча смуга сонячного проміння впала на підлогу біля коридора. Отже, двері відімкнуті. Приготуйся! Зараз старий піде назад.

Ось почулися його кроки. Але що це? Він не сам, він з кимсь розмовляє.

Мишко зазирнув у щілинку. Попереду йшов сторож, а за ним високий чоловік у зеленому костюмі. Він ішов, трохи шкутильгаючи, немовби тягнув ногу. Ішли вони в напрямі до відділу побуту поміщика. Туди, де за портьєрою ховалися Мишко й Генка.

Сторож і чоловік у зеленому зупинилися проти портьєри.

— Малюватимете? — спитав сторож.

— Невеликий рисунок, — відповів чоловік у зеленому костюмі, дістаючи з кишені блокнот і олівець.

— Накажете стільчик?

— Дякую. Не турбуйся. Іди в своїх справах.

Сторож почовгав далі.

Незнайомий швидко водив олівцем по розкритому блокноту. Це був чоловік років тридцяти п'яти — сорока, гладко виголений, з щільно пригладженим рудуватим лискучим волоссям, підтягнутий, напружений, у зеленастому костюмі і білому накрохмаленому комірі. Кроки сторожа затихли.

І раптом трапилося найнесподіваніше…

Незнайомий поклав блокнот у кишеню, зняв канат, підійшов до птаха, підняв йому голову, поклав туди маленьку записку, закрив птаха, навісив канат, повернувся на те саме місце і знову почав малювати.

Він проробив усе це дуже швидко, але Мишко помітив, що незнайомий підняв голову птаха лівою рукою, а двома пальцями правої в цей час натискав на очі птаха. От чому він відкрився!

Потім незнайомий поклав блокнот у кишеню і пішов за стариком. Почулися їх голоси. Незнайомий і сторож наближалися, вони пройшли повз хлопців до виходу.

— На все добре, щасливо залишатися, — сказав незнайомий, потискуючи сторожеві руку і, мабуть, щось кладучи в неї.

Старий зігнувся в догідливім уклоні і, продовжуючи низько кланятися, промовив:

— Дякую, дякую… І вам щасливо…

Старий знову прочовгав коридором. Як тільки він зайшов за стіну, хлопці вийшли із своєї схованки, тихо пройшли до вхідних дверей, потім, зробивши вигляд, що тільки-но ввійшли, стукнули нею і, голосно розмовляючи, попрямували знову в кімнату.

Зайшов сторож, підозріливо поглянув на хлопців.

— Знову прийшли?

— У понеділок не встигли всього закінчити, — відповів Мишко.

— В цей зал тільки й ходють, тільки й ходють, — похитав головою сторож.

— Тепер усі вивчають поміщицький побут, — пояснив Мишко, — от і ходять сюди.

— І поміщиків уже давно немає, а все цікавляться. Видно, життя їхнє авантажніше було, — сказав старий і поплентав далі.

— Старорежимний дідуган, — прошепотів навздогін кому Генка.

Мишко підняв канат, підійшов до птаха і, наслідуючи незнайомого, лівою рукою взявся за голову птаха, а двома пальцями правої руки натиснув йому на очі… Птах не відкрився.

Мишко натиснув дужче — і раптом голова птаха відкрилась.

У заглибині лежала записка. Мишко схопив її і прочитав… Лише три слова.

«Наступна середа денним».

Мишко поклав записку назад, опустив голову птаха, навісив канат…

Хлопчики вийшли з музею і швидко попрямували на вокзал.