— Е-е ні, — заперечив Генка, — нічого, крім бивнів, там немає. Та ще, мабуть, рака з мощами якогось святого. Та й у тій раці одна либонь трухлятина і опіум для народу.

— Не хочеш, не йди, — сказав Мишко. — Іди на вокзал і чекай мене.

— Ні вже, як тинятися на вокзалі, то я краще піду в цей нещасний музей, — заявив Генка.

Виявилося, що Генка був правий. Перше, що вони побачили при вході в музей, були саме бивні мамонта. Покривлені, жовтуваті, вони прикрашали маленький вестибюль музею, свідчили, що й ця губернія не відстала од інших щодо мамонтів.

Від вестибюля по всій окружності музею тяглася довга анфілада кімнат. Кожна була «відділом». Відділ тваринного світу, корисних копалин, рослинного світу, кустарних промислів, землеробства, історії краю… А втім, історія краю займала декілька кімнат. На одній з них висіла табличка: «Побут поміщика XVIII століття». В цьому відділі і розмістили обстановку садиби.

Це була експозиція вітальні. За канатом стояли меблі з червоного дерева: стіл, диван, крісла і стільці, оббиті темно-червоним атласом, каміновий екран, на якому були намальовані китайські птахи, велика арфа з порваними струнами, два високих дзеркала з канделябрами по боках.

Були тут ще три шафи. В першій під назвою «Одяг поміщика» стояли манекени в старовинному парадному вбранні з медалями, орденами, зірками і блакитними стрічками через плече. В другій («Дозвілля поміщика») лежали довгі люльки, чубуки, гральні карти, більярдні кулі і шахи з слонової кістки. В третій («Відпочинок поміщика») стояв чомусь обідній сервіз, обкладений величезними пістолетами та іншою старовинною зброєю.

Генка прокоментував побут поміщика дуже несхвально:

— Навіщо такі довгі люльки? Як з них курити? Потягай за собою таку люлечку! Або кафтан. Як в ньому ходити? А халати… Якесь дрантя! І кому це цікаво? Відпочинок поміщика, дозвілля поміщика, кому це потрібно? Немає в нас ніяких графів, ніяких поміщиків, так навіщо ж виставляти їх напоказ?..

Але Мишко не слухав Генку. Його увагу одразу привернув бронзовий птах. Такий самий, як і в садибі, тільки значно менший. Він стояв на мармуровій підставці і круглими злими очима дивився на хлопців.

— Погляньте, Борисе Сергійовичу, — сказав Мишко, — такий самий орел, як і в садибі.

Борис Сергійович одірвався від таблиць на стіні, які він уважно розглядав.

— Цей птах намальований на гербі графів, — сказав він, — а от для чого зроблені ці бронзові статуї, не знаю. Можливо, графська примха. — І він знову повернувся до таблиць.

Мишкові раптом захотілося спати. От так завжди! Як тільки прийдеш в якийсь музей, так обов'язково тебе на сон клонить. Навіть у Третьяковській галереї. Чому в музеях так хочеться спати? Хочеться швидше пробігти по залах і вийти на вулицю.

Але Мишкові незручно було перед Борисом Сергійовичем. Він зібрав усю свою волю і продовжував оглядати картини і таблиці, що показували багатства графів і їх побут. На одній картині сікли кріпака. Він лежав на лавці прив'язаний за руки й ноги. По боках стояли два молодці в червоних сорочках, з прутами і з картинно піднятими руками, а на деякій відстані — сам поміщик у халаті з довгою, до самої підлоги, люлькою в зубах.

Потім висіла велика карта повіту, па якій різними фарбами було показано, що графи Карагаєви володіли такою самою кількістю землі, яку мали дві тисячі селянських дворів. Селянська земля була позначена червоним кольором, а графська — чорним. І вона являла собою великий масив з обох берегів Утчі, аж до річечки Халзан, тієї самої, де вбито Кузьміна…

Перед картою Борис Сергійович стояв особливо довго і навіть змалював її. І він поясний Мишкові, що після революції майже вся графська земля була розподілена між селянами. Тільки деяка її частина залишилась при садибі. Але і її позабирали місцеві куркулі. І якщо буде організована трудкомуна, то куркулі повинні будуть землю повернути.

— Аякже, — посміхнувся Генка, — так вони вам її і повернуть! Спробуйте візьміть у Єрофєєва…

Була тут ще одна карта. Вона зображала, якими багатствами володів граф у Росії. Крім Карагаєва, у нього було ще три маєтки і до того ж копальні на Уралі.

— Неподобство! — обурився Мишко. — Одна людина всім володіла, а інші не мали нічого! Це ж несправедливо! А правда, що на Уралі в нього були алмазні розсипища?

— Були, — підтвердив Борис Сергійович. — Старий граф наполегливо шукав на Уралі алмази. Та, здається, нічого істотного не знайшов. Адже алмази цінуються лише великі. А великих він не знаходив. Але через всю історію цього роду проходять якісь загадкові пригоди з дорогоцінними каменями. Хтось когось убивав, хтось божеволів. Перед самісінькою революцією старого графа навіть позбавили всіх прав, а багатствами заволодів його рідний син. Одним словом, грязні історії.

— Ну і дідько з ними! — сказав Генка. — Ходімо звідси. Навіть гидко стояти тут!

Коли вони виходили, Мишко озирнувся. І йому, як і того разу в садибі, здалося, що бронзовий птах зловісно дивиться їм услід…