– Куди поспішає така гарненька фрейляйн сама? – раптом почула вона п'яний голос.

Коло бару хиталося двоє молодчиків напідпитку, один цілився схопити її за руку, але вона шмигнула за ріг і дременула щосили. Нарешті – потрібна їй вулиця. Під'їзд. Ліхтарі. Аптека. Так-так – перший, другий, третій поверх. Ой, там темно! Ні, ні, то вона помилилася. Друге вікно. Там світиться! Вона швидко біжить по сходах. Раз, два. Кроки і голоси за дверима. А що як відчинить не Отто? Раптом вона злякалася. А що як вона не пізнає його, адже вона бачила його мигцем. Вона чує – чийсь чоловічий голос каже: «Не турбуйтеся, це до мене, фрау Амалія, я сам відчиню двері».

І двері відчиняє Отто, а з кутка виглядають жіночі цікаві очі. Він трохи здивований, побачивши Ліну, напевне, він чекав не її.

– Я від вашої сестри! – бурмоче Ліна.

– Ходімте, ходімте. – Отто майже ніжно бере її під руку, заглядає в очі. – Я давно чекаю на вас.

– Видно, від якої сестри, – злісно шепоче якийсь жіночий голос. Вони заходять до кімнати, скромної кімнати студента чи робітника,

і від удаваної ніжності в Отто не лишається ні сліду.

– Ви від фрау Еллі? – питає він.

– Так. Завтра увечері машина швидкої допомоги.

– Завтра увечері? Як добре!

– Я можу йти? – питає Ліна.

– Посидьте для годиться хвилин десять. Мої сусідки надто цікаві. Він не знав, про що говорити.

«Може, він навіть не знає, звідки я», – подумала Ліна. Їй здавалося, що на неї тільки глянути – і вже видно, що вона радянська дівчина. Але Отто нічим так і не виявив, чи знає він, чи ні, хто вона така.

– Тривога вас спіткала по дорозі? – спитав він.

– Еге, коло кіно. Я перечікувала.

– Ви боїтесь?

– Що ви? – щиро здивувалася Ліна і сама зніяковіла. – Ні, я зовсім не боюся. – У неї трохи не вирвалося: «Хіба може мені бути страшно від цієї тривоги, коли летять наші, наші рідні літаки?» Але вона стрималась, тільки усміхнулася своїм думкам.

– То ви така смілива дівчина?

– Я звичайна, – сказала Ліна і додала тихо. – Ні, я гірша, ніж звичайна. Я була не дуже рішучою і наполегливою. – Це вона сказала, згадавши своє життя з матір'ю. А тепер, коли у неї зв'язані руки і ноги, вона відчуває в собі стільки сили, рішучості, сміливості!

– Я вже піду, – промовила вона.

– Може, колись іншим разом ми з вами поговоримо, – сказав Отто, – може ж трапитися така нагода в житті.

– Може, – всміхнулася Ліна.

За дверима своєї кімнати він вмить знову перетворився в закоханого юнака і, майже обіймаючи, довів Ліну до сходів.

– До завтра, моя дорога! – сказав він і поцілував їй руку. Він бачив – із сусідніх дверей стежили цікаві очі підстаркуватих плетух…

День почався звичайно. Сніданок фрау Еллі. Сніданок геру лікареві. Ірмочка. Прибирання кімнат. Готування обіду. Усі продукти спочатку зважити на терезах. Сіль, борошно, цукор – на менших, майже аптекарських. Картоплю – на більших. Фрау Еллі прийшла трохи раніше. Дуже неспокійна, стривожена.

– Ліно, поклади раніше Ірму спати. Йди посидь зі мною.

– Щось трапилося, фрау Еллі? – спитала Ліна. – Може, ви скажете мені?

– Так, так, я скажу. Щоб ти знала. Щоб ти не всіх нас ненавиділа. Адже не всі гітлерівці. Не всі наці. Є ще бідний обдурений народ. І є, я знаю, є в нас нескоримі, чесні люди, з чесними, людськими почуттями, тільки вони всі розкидані, не зв'язані між собою. Не думай. Нам дуже важко. Адже на німців усі народи так дивляться, як на катів. І забувають, що й серед них люди страждають і готові до боротьби. Слухай, дитино, сьогодні готується втеча кількох комуністів-політв'язнів з концтабору, їх мали вивезти і стратити. Чоловік про це дізнався і повідомив товаришів. Ти думаєш, Карлові легко працювати в концтаборі? Бачити весь цей жах, а допомогти він може там мінімально… Коли б удалася втеча… Це люди, яких знають робітники, старі комуністи… Кілька років вони конають у жахливих умовах… Це, правда, дуже сміливий план, але, може, пощастить…

– Коли б пощастило! – прошепотіла Ліна.

Так от для чого вона бігала до Отто! От для чого вартувала коло ганку з Ірмочкою.

– Це дуже страшно, – сказала зовсім тихо фрау Еллі. – І Ірмочка ще така маленька. Але я не могла перечити Карлові. Я мусила йому допомагати.

Це справді було дуже страшно.

Ліна так і не дізналася пізніше, як усе було сплановано і накреслено. Вона тільки догадувалася, що ув'язнених мусили вивезти в кареті швидкої допомоги і в цьому мусив допомогти лікар. Що повинен був зробити Отто?

Вона ніколи більше не бачила лікаря. А Отто лише мигцем. Ні ввечері, ні вночі лікар не повернувся. Вранці фрау Еллі пішла на роботу бліда як смерть. Але вона намагалася спокійно сказати:

– Він мусив повернутися сьогодні. Хай він мені подзвонить у школу, коли повернеться, або ти подзвониш… коли що трапиться. – Вона поцілувала бубхен і Ліну, ніби прощалася з ними.

Тільки вона пішла, прийшло троє чоловіків, тих самих, що приходили в день народження Ліни. Вони почали розпитувати Ліну, де лікар, хто бував у нього і чи не бачила вона молодого чоловіка у військовому.