Ліна на все казала:

– Я не розумію… Я нічого не розумію… – і додавала по-німецьки: – Сьогодні прийому нема.

– Вона бреше… Сьогодні прийомний день.

Вони сіли в передпокої. Сиділи, курили, лаялися. З їхньої розмови Ліна зрозуміла, що втеча вдалася, але що ловлять шофера, який віз. А лікаря вони дуже лаяли, і було зрозуміло, що гер Карл вже в їхніх руках.

Ліна ходила з Ірмою на руках. Як повідомити фрау Еллі принаймні, щоб вона не поверталася додому?..

Вже смеркало, і раптом Ліна побачила у вікно, що до їхнього будинку прямує Отто! Він ішов якимись невпевненими кроками, ніби тяжкохворий. Який дурний! Чого він іде до нас! Він же не знає, що лікаря спіймано. Він іде просто сам у руки гестапівців. Як звернути його увагу, хай би він поглянув у вікно! Що робити?

Вона раптом відчинила кватирку і закричала по-німецьки і замахала рукою:

– Прийому нема!

Вмить усі троє з передпокою опинилися в кімнаті.

– Що ти кричала, клята дівко? – один з них боляче схопив її за плече.

– Прийому сьогодні нема… Прийому сьогодні нема… Я нічого не розумію більше. Фрау і гер лікар наказали всім говорити: прийому сьогодні нема! Пустіть мене! Пустіть мене! – кричала Ліна.

Чи встиг Отто сховатися? Чи зараз пролунає дзвоник і його теж схоплять?

Ірма плакала, і її грубо кинули на диван, де вона залилася ще голосніше. І тут пролунав дзвоник…

– Сьогодні прийому нема! – закричала несамовито Ліна, ніби її могли почути там, знадвору. Здоровенний кулак з розмаху вдарив її по губах, і вони вмить вкрилися чимось теплим і липким.

А двері відкрилися, і Ліна побачила, що в дверях стоїть фрау Еллі…

За годину квартири не можна було впізнати. Після обшуку все було поламано, побито… І їх обох били, а потім вночі посадили в машину, і так Ліна і фрау Еллі опинилися у в'язниці.

їх розлучили. На всіх допитах Ліна казала:

– Я не розумію… Я нічого не знаю…

І врешті її, зовсім знесилену, побиту так, що не було жодного живого місця, перевели до концтабору.

З Ліною разом були і польки, і француженки, і болгарки. Коли дізналися, що вона радянська дівчина, до неї поставилися з особливою теплотою, шматками старої спідниці перев'язали їй руки та ноги і турбувалися, як тільки могли турбуватися в цих умовах. Усі вони сиділи і в'язали панчохи для солдатів, і перші дні в'язали за Ліну, бо вона не могла ворушити пальцями.

За кілька днів вона відійшла. Якось рано-вранці вона прокинулася і відчула себе не те що дужчою, а все-таки живою.

– Подихати… хоч трошки подихати свіжим повітрям, – прокинулося в ній нестерпне бажання.

– Юзю… – прошепотіла вона сусідці, – подихати… до вікна… Жінки підвели її до вікна, допомогли стати на ослінчик. Притиснувшись до грат, вона глибоко вдихнула в себе повітря.

– Ой! – раптом скрикнула вона.

– Що? Що? – жінки поглянули теж крізь вікно. – Ліно, що ти? Ну, то вивели дітей, адже там діти в іншому блоку. Їх водять на роботу…

У сірих брудних халатиках, під вартою виводили дітей, а за ними з гордовитим, незалежним виглядом ішла фрау Фогель…

– Ой! – прошепотіла Ліна і майже впала на руки подруг.

– Що то за діти? Чому вони тут, ви не знаєте? – спитала вона згодом.

– То ваші діти, – тихо пояснила Юзя. – Полонених діти, радянських партизанів. Вони вже давно тут.

– А чому вони окремо від батьків?

– Не знаю. Одна дівчинка лежала зі мною в лікарні і казала, що всіх їхніх матерів спалено в Аушвіці.

З того дня Ліна завжди схоплювалась вранці і дивилась крізь грати, як ідуть діти. Вона намагалася розгледіти обличчя, але це було неможливо, тільки худенькі сірі постаті майоріли вдалині.

Увечері вони поверталися. І фрау Фогель вона бачила також.

Раптом вона відчула – за весь час війни, за всі свої і чужі поневіряння їй не було так жахливо гірко, як у ті хвилини, коли вона бачила сірі, понурі ряди під доглядом фашистського коменданта і фрау Фогель.

Наші рідні радянські діти! Що зробити? Коли б знали наші!

Що з ними буде… Яку жахливу долю готує для них фрау Фогель і інші такі, як вона.

Якось вартовий викликав її і Юзю.

– Шнеллер! Швидше! Підете сьогодні прати в дитячий притулок. «Може, це до тих дітей? – майнуло в голові у Ліни. Але їх вивели

за територію табору, і вартовий провів їх на околицю міста до невеличкого сірого, похмурого будинку. Там були діти трьох – шести років. Розмовляли вони по-німецьки, гляділа їх якась суха, як жердина, вже стара вихователька.

– Ти станеш прати, – ткнула вона пальцем на Юзю, – а ти, – наказала вона Ліні, – помиєш підлогу в ізоляторі.