Шрифт:
В ізоляторі лежало кілька дітей, мовчазних, блідих, ніби байдужих до всього.
– Як тебе звуть? – спитала вона дівчинку років п'яти.
– Єва, – ніби завчено відповіла та.
– Ти давно тут?
– Я не знаю.
– А де твоя мама?
– Я не знаю.
– А як звуть того хлопчика? – Ліна вказала на хлопчика, який лежав, очевидно, з високою температурою.
– То Ганс.
Хто ж ці діти? Звідки вони? Дівчинка в кутку, трохи старша, стежила уважно за Ліною, але коли та підійшла до її ліжка, вона вдала, що спить.
Ліна вже домивала підлогу, як раптом хлопчик Ганс, мабуть марячи, сів на ліжку і раптом – Ліна аж випустила ганчірку з рук – сказав трохи ламаною українською мовою:
– Бабцю, бабцю… Ясик пити хоче… – і знову звалився на тоненьку тверду подушку в запраній сірій наволочці і закотив сині очиці.
Ліна підбігла до нього, перехопивши уважний погляд дівчинки з кутка, налила йому в склянку води, підвела біляву голівку і обережно напоїла з ложечки.
– Пий, Ясику, пий, милий, маленький, голуб'ятко моє! – зашепотіла вона. – Ясику, Ясику.
І раптом почула шепіт:
– Kommen Siй hier, bitte![9] – то шепотіла дівчинка з кутка.
Ліна кинулася до неї. Дівчинка притулила гарячі губи до самісінького Ліниного вуха і прошепотіла:
– Ви не німка? Не німка?
– Ні, – похитала головою Ліна, – я українка, а ти?
– Я Ліда, а не Лінда, – уперто сказала дівчинка, – а маму звуть Феня, а Гансика – Ясик. А баби Василини нема. – Вона говорила поволі, ніби пригадуючи слова.
– А як твоє прізвище?
– Я не знаю.
– А Ясика?
– Я не знаю.
– А звідки ви?
І цього не знала дівчинка. Вона пам'ятала тільки, що звуть її Лідою, а маму – Фенею, а Ганса – Ясиком.
Почулися кроки, і Ліна кинулася викручувати ганчірку. До кімнати зайшла наглядачка і з нею огрядна висока жінка.
– Їх треба вивезти сьогодні ж уночі на захід, – почула Ліна голос і пізнала… фрау Фогель. – І пам'ятайте, фрау Шарлотта, це все діти-сироти, всі німці. Інших націй тут нема. Як здоров'я Ганса? Якщо йому не стане краще, доведеться йому зробити укол. Розумієте? Так наказав гер Хопперт.
– Розумію! Але я гадаю, йому стане краще. Це звичайний пароксизм.
– Пароксизм не пароксизм, а пам'ятайте мої слова. Хворий нам не потрібен. А дівчата?
– У них уже нормальна температура. Я їх сьогодні тут тримала для перевірки.
– Що це за жінка? – спитала раптом фрау Фогель, помітивши Ліну. Ліні здалося, що в неї зупинилося серце.
– Це нам надіслали попрати білизну. Адже ви знаєте, як зараз важко з робочою силою. Гер комендант був такий люб'язний, що надіслав для допомоги двох з табору.
– А, – промовила зневажливо фрау Фогель, – дивіться лише за ними, а я піду до гера Хопперта, він приїхав. – І, слизнувши поглядом по зап'ятій у марлеву косинку голові Ліни, випливла з кімнати.
Даремно злякалася Ліна. Фрау Фогель ніяк не могла б пізнати у цій виснаженій жінці, якій можна було дати 30 і навіть 35 років, гарненьку Ліну.
Якоюсь страшенною таємницею був укритий цей сірий, похмурий будинок на околиці міста, але, напевне, не тільки Ясик і Ліда були тут не німецького походження. Напевне, не самі вони!
Коли Ліна виходила, вона нишком поцілувала Ясика і Єву (а як її насправді звали?), поцілувала і погладила по голові Ліду, яка притулилася до неї і дивилася вичікуючи в очі.
– До побачення, Лідочко! – сказала вона і додала зовсім-зовсім тихо: – Не забувай, ти з Радянського Союзу.
Ліна змахнула сльози з вій, намагалася усміхнутися дітям, але могла тільки покивати головою.
Вона йшла, ніби несла великий важкий тягар, який от-от звалить її тонкі, кволі плечі…
Юзя, навпаки, повернулася незвичайно бадьора і вже в бараці зашепотіла. Розмовляли вони всі різними мовами, але як розуміли одна одну!
– Дорогі мої… їм надходить край… О, я відчула. Чого б це дітей вивозили? А тривоги – вони щодня, щогодини, і, даю вам слово, вночі було, не бомбардування, а стріляли гармати. Так, так, то червоні гармати, Ліно, то ваші гармати.
І вони всі плакали від хвилювання і анітрохи не боялися ні обстрілу, ні бомбардування.
А Ліна сиділа, приклавши тонкі руки до блідих щік.
– Ясик… Ліда… Чого ж їх везуть на захід? Чому з них зробили Ганса і Лінду?
* * *
Сказала про це Ліна: