Вчора до нас приїхали гості з Києва, не знаю вже в яких справах до нашого міста, але Саша подзвонила, щоб їм показали комбінат. Завідувачка попросила, щоб я їх поводила, бо вона була дуже зайнята з завгоспом. Два чоловіки і жінка – робітниця одного київського заводу. Пройшли садок, я їм хотіла старших за обідом показати – це ж завжди чудова картина, як ці капшуки сідають, як чергують.

Гості були просто в захопленні, але довго не затримувались, бо кудись поспішали. З їдальні я повела їх у лікарню. Там у маленькій прохідній кімнаті лежить Алик. У нього перелам ніжок, він у гіпсі, і така бідолашна дитинка, усього йому п'ять років. Батько загинув на фронті, а матір фашисти розстріляли, і він ці два роки весь час по лікарнях. Він спав, коли ми приходили, бліденький такий, аж восковий. Раптом заворушився, відкрив очі, подивився на нас і несподівано покликав: «Мамо!»

Жінка підійшла до нього, погладила, приголубила, дала напитися. Потім ми пішли далі, вона розпитала все у мене, звідки, чий, а у нього ж нікого нема, тільки якісь знайомі матері по роботі. Ми ще пішли малюків дивитися, але жінка все смутна була, і коли все оглянула, знову до Алика повернулася попрощатися. А сьогодні вранці приходить і каже:

– Я Алика заберу. Усиновлю. Я вже з чоловіком вночі по телефону домовилася.

Усі були дуже здивовані. Хтось із вихователів каже:

– Якщо у вас дітей нема, може, ви мале візьмете, здоровеньке, він же хворий, Алик!

– Ні, – сказала жінка і похитала головою, – саме тому, що у мене діти є. Двоє. Вже одинадцять років одному і п'ятнадцять другому. Чоловік недавно демобілізувався. Він теж на нашому заводі працює. – І раптом заплакала. – Не можу перенести, як воно прокинулося і маму покликало… Ми його там теж лікуватимемо.

І забрала. Алик на прощання мене поцілував і так радісно каже:

– Тьотю Надю, а я до мами їду, і там уже є сестричка і братик, я видужаю і з ними до школи ходитиму.

Я певна, що він видужає.

Тетян к а

Це ще було зимою. Серед дівчаток у нас була одна чудова – Тетянка. Коли я приїхала, вона вже була, і в історії значилося, що у неї є мати, але мати до неї ніколи не навідувалася. І раптом саме в моє чергування приходить жінка і каже, що вона Танющина мати і хоче її забрати, бо її матеріальне становище покращало і вона може сама утримувати дитину. Папірець з Облздороввідділу на дозвіл взяти дитину у неї був, тільки не за підписом Саші, бо Саша виїхала на район, а її заступника по Охматдиту. В таких випадках я не маю права – погоджуватися чи не погоджуватися. Мушу видати, і край, до того ж рідній матері.

Мене тільки здивувало, що коли я винесла Танюшку, мати досить байдуже зустріла її, тільки оглянула, чи здорова, чи нема де висипу, попрощалася спокійно і пішла. А хвилин за п'ять приходить Мелася Яремівна – вона ходила до аптеки – дуже схвильована.

– Що це з вами? – питаю я. – Поспішали? Заморились?

– Ні, я одну жінку зустріла і не можу заспокоїтися.

– Може, ту що Танюшку забрала?

– Яку Танюшку?

– Нашу Танюшку, з середньої групи – це її мати, у неї дозвіл з Облздороввідділу.

– Ой, що ви кажете! – Мелася Яремівна сплеснула руками і так і сіла на канапу. – Як же ви віддали?

– А як би я не віддала, коли у неї відношення з Облздороввідділу.

– Олександра Самійлівна дала?

– Ні, Олександра Самійлівна в командировці на районі. Підгайна підписала.

– Ой, та нічого не знала. Надіє Петрівно, що це буде? Цю дівчинку прийняли, коли я була в відпустці, але Олександра Самійлівна попередила мене, щоб я приглядалася до матері, коли та прийде. Ви ж знаєте, мати ніколи не приходила. Зараз я іду і біля кладовища зустріла жінку з дитинкою. Я й не подумала, що то наша Танюшка, але жінку, жінку я пізнала!

Вона приходила ще в «Дитинку Єзус» до Хопперта, а потім я її бачила з фрау Фогель, там, у Німеччині. Я спочатку не могла згадати, де її бачила. Як вона опинилася тут, і знову з дитиною! Треба її розшукати негайно. Танечку, Танечку забрала!.. Надечко, дзвоніть негайно в Облздороввідділ, та ні – у вас же є документ, там мусить бути прописана її адреса.

Адреса була – виселок, недалеко від міста. Увечері Мелася Яремівна зі мною поїхала туди, але адреса і документи виявилися фальшивими, бо ця жінка жила там дуже короткий час, рік тому, її справді бачили тоді з дитиною, але вона зникла невідомо куди. Сусіди по квартирі теж змінилися. Ми заявили про все в міліцію і ні з чим повернулися додому.

Саша повернулася другого дня і дуже сердилася на Підгайну, бо таких справ вона не мала права самостійно розв'язувати. Мелася Яремівна кляла себе, що пішла невчасно в аптеку. Але чудна жінка – хто ж знав?

Вона, ніби виправдовуючи себе, весь час приказувала:

– Юзику і Вадику негайно потрібна була глюкоза. Негайно. А у нас вся вийшла, тому я пішла.

Нам усім було страшно за Танюшку. Мало що ця авантюристка може ще викинути.

І от уже весною, якраз через кілька днів, як забрали у нас Валюшку, у нас в саду на східцях альтанки ми знайшли Танюшку. Її помітив садівник і прибіг нам сказати. Він не знав, що це Танюшка, куди йому всіх дітей знати! Він тільки сказав, що в альтанці дитина. Ми побігли. Мелася Яремівна, незважаючи на свою огрядність, бігла захекавшись попереду. Нагнулася над сплячою дитиною і скрикнула: