– Ні, обов'язково голосувати! Я, наприклад, за пироги з яблуками! – аж залилася сміхом Машенька.

– Дівчата, не пустуйте,- спинила їх Марина Петрівна, але їй самій було весело дивитися на них. І Машенька, і Ліна з таким палом сперечалися з Оленою Іванівною, чи одягати іменинницям щось відмінне від інших, чи ні, з Ніною Йосипівною, що готувати на обід, і так хвилювалися, щоб часом кого не пропустити в списку гостей, що на них не можна було дивитися без усмішки. Потім Машенька раптом посерйознішала і сказала майже урочисто:

– А прийом у піонери мусить бути надзвичайним. Я вже все, все обміркувала!

Звичайно, «старі соратники» – Ольга Демидівна, Софія Миронівна, інші досвідчені вихователі були міцною опорою в усій роботі, але інколи Марина Петрівна думала, що в будинку було б зовсім не те без цих дівчаток з їхнім юним запалом. Вона згадувала слова свого вчителя, незвичайного педагога – Антона Семеновича Макаренка, про те, як треба вміло підбирати педколектив, що поряд з досвідченими, до педантизму точними педагогами мусить бути обов'язково молодь, палка, захоплена, хай з помилками в роботі, але з мріями, нерозв'язаними питаннями, спірками, яка ще сама вчиться у старших, але з якою діти почувають себе вільніше, простіше, легше – адже це майже ровесники, і в яку діти трохи закохані, намагаються її наслідувати.

От так було в будинку з Машенькою і з Ліною. Марина Петрівна непомітно для них ще багато працювала і над їхнім вихованням. «Мої дочки»,- думала вона про них з любов'ю, і їй хотілося передати їм весь свій досвід, все своє педагогічне вміння. Вони любили пізно увечері забігати до неї, ділитися з нею всім, що непокоїло їх протягом дня, радитись, слухати її.

Зараз, після «веселої педради», вони обидві спокійнісінько посідали на дивані.

– Ми трошки з вами побудемо! – заявила Машенька.

– Може, Марина Петрівна заморилася і хоче відпочити? – зауважила Ліна.

– Сидіть, сидіть, я ще тут трохи на столі папери приберу.

– Я люблю наші педради,- сказала Машенька,- так цікаво завжди. І завжди не схожі на педради!

– А на що ж? – усміхнулася Марина Петрівна.

– Це просто наше життя. Навіть коли ми не до іменин готуємось, а виховні плани обговорюємо.

– Так це ж плани нашого життя,- несміливо сказала Ліна. – Я раніше не мріяла бути педагогом, а тепер я бачу, що це найцікавіше в житті.

– Звичайно! – підхопила Машенька. – А ви, Марино Петрівно, ви мріяли бути саме педагогом?

– Так, дівчатка, дуже мріяла. – Марина Петрівна присіла коло них. – Можна сказати, змалку мріяла. Моя мати була вчителькою церковноприходської школи в дитячому притулку. Ви не можете собі уявити, що це було. Кілька десятків нікому не потрібних сиріт, які мусили у вільний від школи час працювати на пекарні, робити все по господарству, співати в церковному хорі. Хто їх тільки не вчив штурханами та потиличниками! І лише їхня вчителька, моя мати, їх любила, лікувала, голубила і хотіла вивести в люди. З якими неймовірними зусиллями діставала вона для них стипендії то в духовному училищі, то в ремісничому і як інколи гірко плакала, коли її клопоти розбивалися, як хвилі об камінні стіни. Навіть для того, щоб влаштувати хоч бідненьку ялинку, доводилося кланятися всім попечителям і паням-благотворителькам. Я була ще маленькою і мріяла: коли виросту, буду вчити дітей, і житимуть вони зовсім, зовсім інакше, «навіть притулком не назву», казала я матері. Коли почалася революція, мені йшов тринадцятий рік. І от, замість старих шкіл, притулків, більшовики почали організовувати трудову школу! Ви не уявляєте, яким відкриттям, якою радістю було це для матері і для мене! Нові принципи виховання, прагнення до загального навчання! Мати з перших же днів стала активним творцем нової школи, вже немолодою вона вступила до Комуністичної партії. Вона казала: «У нас, у новому житті, виховання дітей – це й є побудова комунізму».

І я мріяла швидше вирости, закінчити вищу освіту і своєю педагогічною роботою теж допомагати здійсненню комунізму, виправдати своє звання комсомолки, а потім члена партії. Я пам'ятаю, ми були всі такими захопленими студентками факультету соціального виховання. Я була з першого випуску цього нового факультету, і ніхто з нас не боявся, а, навпаки, бажав, щоб його послали в село, на Донбас, в Запоріжжя, щоб швидше перетворити в життя те, чому нас вчили не менше за нас захоплені новими ідеями професори. А мені дуже пощастило, я поїхала працювати в колонію імені Горького до Антона Семеновича Макаренка, і це дало мені ще більше, ніж інститут. Зараз вам далеко легше. А тоді ж скільки було експериментів, скільки проблем поставало на кожному кроці!

– Але ж цікаво як! – мрійно протягла Машенька.

– І зараз не менше! – мовила Марина Петрівна. – Життя висуває нове й нове, але, звичайно, ми йдемо тепер певними кроками, і я знаю, що в трудні хвилини мені завжди допоможе моя партія, бо вона мене послала на цю роботу і виховала для неї. А на зміну нам ростете ви, ще завзятіші комсомолочки! – потріпала вона кучері Машеньки.

– Але це нелегка справа – виховання дітей! – раптом зажурилася Машенька.- Це тільки здається, що легко, а треба все, все продумати – і свята, і будні, і кожну дрібницю, і про кожного хлопчика або дівчинку треба багато-багато подумати.

– Проте ви добре додумалися щодо Тоні,- сказала Марина Петрівна. – Я певна, що це найвірніший шлях. Приймете її в піонери і побачите, як це захопить її всю.

* * *

Вона буде вже піонеркою!

Їй здавалося, що почнеться зовсім інше життя. В усякому разі, вона мусить бути іншою.

Вечорами вона розмовляла з Катею, і Катя була як подруга. Світланка вже засинала, а Тоня бігла в ліжко до Каті або Катя сідала коло неї. Катя все розуміла, з нею можна було говорити про все – про всі книжки, про Гулю Корольову, і Таню-Зою, і про Лізу Чайкіну – так, явні з ким. Якось Ліна Павлівна, вона чергувала в той вечір, присіла теж з дівчатками і раптом сказала: