– Нічого,- сказала Тоня,- буде для голок, або для марок, або для чого схоче. А Каті?

– У мене є хусточка, яку я обв'язала для Ясочки. Хай це буде Каті, а Ясочці я іншу обв'яжу,- запропонувала Світланка.

– Так це ж буде лише від тебе, а треба від усіх,- зауважила Надя.

– У мене є дуже гарна листівочка, – сказала Зіна, – кицька і дівчинка.

– Давайте все зберемо: хусточку і листівку, ще що-небудь, пов'яжемо червоною стрічечкою, у мене є, збереглася від цукерок! – сказала Надя.

Тоня мовчала. Вона думала – що є у неї? Це ж Каті! Хорошій такій Каті!

– Гаразд! – раптом сказала вона. – Давайте швидше зробимо коробочку Ліні Павлівні, а тоді Каті, а то ми не встигнемо.

Звичайно, коробочка вийшла не така акуратна, як ті, що продавали на пляжі над морем, але не набагато гірша. Зверху, куди черепашок не вистачило, Надя намалювала синє море і білий парус. У всякому разі, дівчата були задоволені! Для Каті була тоненька крихітна хусточка, обв'язана синім муліне.

– Звичайно, витирати ніс нею не можна,- сказала повчально Світланка. – Вона не для того, вона тільки для краси. Коли Катя піде в театр, її треба надушити одеколоном і покласти в кишеньку на грудях, щоб кінчик стирчав. Отак!

Світланка приклала хусточку до удаваної кишеньки на грудях і закотила очиці, уявляючи, що це вона сидить з такою чудовою хусточкою в театрі!

Листівочка теж була дуже симпатична. Дівчинка, трохи схожа на Світланку, і кошеня – трохи схоже на Зіночку. Справді, з такими ж великими зеленкуватими очима. Це помітила Тоня, і всі погодились.

Червону вузеньку стрічечку старанно випрасували, і вона була як новенька.

– А я,- раптом тихим шепотом промовила Тоня,- може, я напишу їй віршик на звороті. Я сама вигадаю.

Зіна і Надя здивовано і недовірливо поглянули на неї. Світланка ж захоплено залопотіла:

– Звичайно, звичайно! Ти вигадай віршик. От буде здорово! Ніхто не догадається таке подарувати і ніхто не повірить.

Але ж ще треба було його написати! І віршик мусив бути схожий на справжні віршики, які друкуються в книжках.

Тоня сіла писати, а Світланка сіла спиною до неї з таким виглядом, ніби Тоні доручили найважливіше державне завдання, а Світланці – її охороняти.

Коли проходила Роза і хотіла щось спитати, Світланка засичала:

– Ш-ш-с. Тоня пише вірші! Роза пирснула і побігла далі.

– Нікому не кажи! – суворо наказала Тоня, не повертаючи голови. – Може, ще не вийдуть. Не думай, що це так легко. Я ж ніколи ще не писала.

Вона щось закреслювала, писала, переписувала. А Світланка сиділа мовчки – так наказала Тоня,- і час від часу зітхала. Нелегко писати вірші! Адже однаково, коли пише Тоня, муки творчості мусять терзати і Світланку!

– Слухай! – переляканим шепотом озвалася, нарешті, Тоня. Світланка витріщила і без того витріщені круглі очі.

– Тільки не смійся,- раптом зауважила Тоня. Світланка зробила заперечливий жест. Хіба це можливо?

І Тоня почала схвильовано читати:

Весною я гулять піду,

Багато квітів у саду.

І поміж них цвітуть розкішні

Троянди, незвичайні, пишні.

А ці троянди посадила

Одна подруга наша мила.

Нехай же і вона цвіте,

Як квітка у саду, росте.

Ти, як троянда та, між нас -

Щаслива, гарна будь весь час!

Ні, першу мить Світланка не могла вимовити ні слова! Потім вона кинулася душити подругу в обіймах. Потім закричала:

– Зіно! Надю! Швидше! – ніби щось зайнялося і треба було негайно гасити. Тоня сиділа мовчки, зблідла і перелякана, ніби вона щось накоїла і сама не розуміє що.

Вірші були прочитані один раз, і двічі, і тричі, а подруги ніяк не могли отямитися від захоплення.

Особливо подобалися пишні і розкішні троянди!

– Ти будеш поетесою! – переконано мовила Світланка.

– Ти ще писатимеш вірші, правда? – спитала Зіночка.

– Напиши, як нас завтра в піонери приймуть! – сказала Надя.

– Добре, я спробую,- пошепки відповіла Тоня. – А Зіночка хай перепише вірші на листівочку.

– Ні, ти сама перепиши,- відмовилася благородно Зіна. – У тебе почерк тільки трошки гірший, ніж у мене. У тебе тільки «д» погано виходить і «р», а ти постарайся. Хай одразу побачать, що вірші твої.

Тоня старанно почала виводити вірші на зворотному боці листівки. Потім замислилася. Потім написала щось на клаптику папірця і сказала: