– У нас була розмова. Чоловіча. – Він говорив, не обертаючись. – Виникли деякі проблеми. Ми розв'язали їх. По-чоловічому.

Тепер я відвернулася від нього. Так ми й стояли. Спина до спини, а між нами – ціла кімната. Нарешті я наважилася на запитання, яке вже довго кружляло в моїй голові, відлякуючи всі інші думки:

– Ти… вбив…його? – Слова трьома свинцевими кулями впали на підлогу і покотилися до Костянтина.

– Ні. З ним все гаразд. Він у лікарні. Про нього подбають. Авжеж! Кому він розповідає? Коли з людиною все гаразд, її відвозять до лікарні, де про неї дбають?

– В якій?

– Друга невідкладна. Марго! Не ходи туди! Не треба, Марго! Тебе все одно не пустять! Вже запізно! Марго!

Проте я вже бігла сходами. До лікарні я дісталася за двадцять хвилин. Пішки. Точніше, бігом. Я бігла всю дорогу, повністю забувши про існування таких речей, як трамвай, тролейбус, метро чи таксі.

У приймальні панував хаос. Людей завозили і вивозили. Лікарі і медичні сестри метушилися бджолами з вулика. Я глянула на годинник – пів на десяту, підійшла до столика, за яким сиділа дівчина у білому халаті, років п'ятнадцяти на вигляд, і ретельно заповнювала якійсь бланк. Чому я підійшла саме до неї? У тому приміщенні вона була єдиною людиною, яка спокійно сиділа, а не рухалася зі швидкістю тридцяти кілометрів на годину.

– Вибачте, ви не підкажете, як я можу дізнатися про стан одного хворого?

Вона підняла голову і перелякано роззирнулася, доки помітила мене:

– Ви що, не бачите? У нас надзвичайна подія. Автопригода. Розбився автобус… багато людей… Всі зайняті, приходьте завтра. – Медсестра знов схилилася над паперами. Я зважилася на ще одну відчайдушну спробу:

– І в мене надзвичайна подія. Йдеться про дуже близьку мені людину. Це дуже важливо. Зрозумійте, не в кількості ж річ. Може, він саме зараз вмирає, а ми тут сперечаємося! Будь ласка, допоможіть мені! Я не зможу чекати до ранку. Я збожеволію. Мені б тільки дізнатися, як він.

Вона роздратовано глянула на мене:

– І бувають же такі нахаби! Прізвище? – Від несподіванки я затнулася і мало не назвала своє.

– Гм… Я… Яновський! Сергій Яновський.

– Коли поступив?

– Сьогодні. Гадаю, увечері.

Медсестра переклала якісь папери з місця на місце і, як я здогадалася, вже збиралася мені відмовити, коли її погляд упав на формуляр, з яким вона саме працювала.

– Так ось його картка! – Здивовано промовила вона і пробігла очима запис лікаря. – Пара синців, зламане ребро, незначний струс мозку, – прочитала вона вголос. – Оклигає твій коханий, вичухається. Не хвилюйтеся! – заспокоїла вона мене. – Трохи з руками у нас поваляється, проте зберемо! Наші лікарі і не таких рятували! Ми не з тих, хто раз, два і – ріжуть…

Я дивилася на неї і ніяк не могла управитися з м'язами обличчя, які вперто розтягували рот в ідіотську усмішку.

– Вибачте, – сказала я, всміхаючись. – Яке різати? Що ви таке кажете?

Медсестра у розпачі тицьнула мені картку прямо під ніс:

– Що я кажу? Те, що тут написано! Не я писала, а лікар. У хлопця множинні переломи кистей рук. Я сама його приймала! Милий такий. Молодий зовсім. З ним ще його батько був. Шикарний мужчина. З хлопцем усе гаразд, точніше, я хочу сказати, що все б нічого, якби не руки. Зовсім розтрощені. Вщент. Його батько ще казав, що то нещасний випадок – працювали на дачі, а стіна чи стеля (вже не пам'ятаю) впала прямо на хлопця. Здається, йому ще й не дуже дісталося, я хочу сказати, враховуючи ситуацію. От тільки ручки у бідолашного…

Я все ще тримала медичну картку у своїх руках. Здається, я знаю, що за стіна впала на Сергія. Його рідний батько. І винна в цьому я. Літери почали танцювати перед очима, слова розтягувалися і стягувались, немов пружини. В голові пульсувало: він наступав йому на пальці. Він топтав його руки, ніби вони були рінню чи сміттям під його ногами. Він трощив йому кістки своїми черевиками. Я згадала слова Костянтина: «Його руки на твоїй спині. Я ненавидів його руки».

Піднявши очі від картки, я встигла промовити:

– Ви не розумієте! Він же скрипаль. Перший скрипаль в Україні. – Наступної миті мене поглинула темрява.

Бог ошукав людину, подарувавши їй пам'ять. У мене бездоганна пам'ять. Я пам'ятаю все. До найменших подробиць. А інколи так хочеться забути. Інколи хочеться стати вільною від Бога і його подарунків. Божевільною. Але не вдається, і життя триває.

Я отямилася на кушетці у великій білій кімнаті. Було дуже холодно і нестерпно тхнуло нашатирем. Джерелом огидного запаху була ватка під моїм носом. Я застогнала, і ватку забрали. В полі зору з'явилося обличчя Костянтина.

– Тобі вже краще, дівчинко?

Я сіла на кушетці. В голові паморочилося.

– Так. Іди до свого сина. Йому зараз набагато гірше, аніж усім нам. – Я спробувала підвестися, але раптом кімната стрибнула вгору, потім завалилася убік. Махнувши руками, я почала падати, проте Костянтин підхопив мене і притиснув до себе.

– Не вказуй мені, що робити, дівчинко. Я був у нього. Йому краще.

– Яка ж ти сволота, Костянтине! – Я спробувала відштовхнути його від себе. – Ти ж знаєш, що йому не може бути «краще»! Ніяк не може. Відпусти мене! Я піду в міліцію, я розповім усе: і про дачу, якої немає, і про те, хто був тією стіною, що розтрощила Сергію руки.