Боже мій, яка я страшна! Бліда, як смерть. Одежа висить на розмір удвічі більша, ніж треба. Як я могла забути про себе? Все, що я робила, я робила для Яна. В цьому світі мене доглядав Костянтин. Вперше за цей місяць я звернула увагу на свій вигляд. Елегантна сукня кольору темно-червоного вина, чорні шкіряні черевики на високих підборах. Я зазирнула у виріз – чорна шовкова білизна, волосся розпущене, на шиї – намисто. Золото з якимось червоними камінцями. Мабуть, рубіни. Дорогий подарунок. Я торкнулася вух. Такі ж само сережки. Значить, комплект. Я витягла перед собою руки. Він фарбував мені нігті… Темно-червоний лак. Акуратний манікюр. Я зняла один черевик. Педикюр теж нічого. Червона помада на губах. Підфарбовані вії. На що я перетворилася? Зламана іграшка. Манекен, що втік з вітрини. Я – не людина, я – привид.

! У двері кабіни постукали. Я озирнулася і остовпіла. Ще один привид!

– Сергій?

Він відчинив дверцята:

– Здрастуй, Марго! Оце так несподіванка! Ти й не уявляєш, який я радий тебе бач… – Усмішка щезла з його і обличчя. – Марго, що з тобою?

Я поправила зачіску і спробувала всміхнутися:

– Я хворіла, проте зараз все добре. Я погано виглядаю, так?

– Ні. Ти прекрасна, як завжди. – Останнє речення він майже вичавив з себе.

Яка щира брехня! І яка щедра! Сергій у нас меценат. Мабуть, у них це родинне.

– Дякую, Сергію. Як в тебе справи?

– Помаленьку. Збираюся випустити компакт-диск.

Я всміхнулася:

– Яка приємна новина. Вітаю!

– Поки що нема з чим. А ти як, Марго?

– Добре, Сергію.

Він одвів погляд і засунув руки в кишені. Сховав, бо вони помітно тремтіли. Прекрасні чутливі руки скрипаля.

– Марго, може, зайдемо у якесь кафе, вип'ємо по чашечці кави, поговоримо? Обіцяю, більше ніяких сварок! Пробач мені. Я вже давно хотів перед тобою вибачитися. Того разу я поводився, як останній ідіот.

– Не треба, Сергію. – Я погладила його плече. – Я теж була, сказати б, на висоті. Я б залюбки посиділа з тобою, проте мушу йти. В мене… дуже багато справ.

Сергій не витримав:

– Це ж він отаке з тебе зробив? Так, Марго? Нічого не говори, просто кивни. Ні, навіть кивати не треба. Я й так все бачу. Його почерк. «Неповторний Яновський. Рука майстра. Оригінал. Початок двадцять першого століття». Він перетворив тебе на свою «червону мрію», пробач за каламбур, рожевих в нього ніколи не було. – Його трясло. – Все життя батько колекціонував жінок. Як картини. Створював другу Третяков-ку, доки знайшов тебе. Останній і найкращий шедевр. Перлина колекції. Марго, чому? Чому ти йому дозволила? Хоч, ні. Що я кажу? Я все розумію. Йому не можна опиратися. Він ні перед чим не зупиняється, він злий, він…

У словах Сергія було стільки гіркоти, що я не обняла його. Обняла й міцно притислася до його грудей, щоб своїм тілом зупинити цей потік. Так зупиняють кровотечу, закриваючи рану рукою. Він обняв мене у відповідь.

– Все буде добре, Сергію. – Я занурилася обличчям у світлу м'яку тканину його сорочки. – Зі мною, з тобою, з твоїм батьком. У цьому світі не буває поганих кінців. Ми живемо в часи хеппі енду. Все буде гаразд.

Ми постояли так кілька хвилин, близькі і водночас далекі. Потім я відступила на крок назад і стиснула його руку:

– Я неодмінно придбаю твій диск, Сергію. Впевнена, він буде бездоганним. А як же інакше? – Я спробувала всміхнутися, проте марно. – Я піду. До побачення.

Зараз ви, напевне, думаєте, що я мала б передбачити страхітливі наслідки цієї зустрічі. Згодом і я так думатиму. Але тоді в мені нічого не ворухнулося. Мій внутрішній голос мовчав. Він більше не озивався. Я сама його прогнала, пам'ятаєте?

Хочеться, дуже хочеться сказати, що весь день після зустрічі з Сергієм я відчувала у повітрі якусь напругу, щось недобре. Мовляв, і дзеркало розбилося, і на сонці були чорні плями, і ґави своїми пронизливими голосами накликали лихо, проте… Я обіцяла бути відвертою.

День був як день. Я дала собі лад, прибрала в квартирі, зібрала валізу для поїздки, приготувала обід. І вечір був як вечір. Я подивилася непоганий фільм по телевізору, а потім сиділа у кріслі і розмовляла з Алі. Все було, як завжди, доки у двері не постукали.

І тут я вже не збрешу, сказавши, що саме цієї миті я страшенно злякалася. Все, що сталося пізніше, і приблизно не злякало мене так, як цей звичайний стук у двері. Мені здалося, що саме це відчували люди під час війни, коли у їхні двері стукав листоноша з похоронкою у руці.

Три удари. Раз – і страх обійняв серце. Два – він міцно стиснув його у своїх обіймах. Три – підняв у повітря, як молодий молоду.

Я відчинила двері, не питаючи, як завжди: «Хто?» Так стукати міг лише випадок, який сповіщав про те, що він стався.

На порозі стояв Костянтин. Наші погляди зустрілися, і я зрозуміла, що він скоїв щось жахливе. Зрозуміла не з його очей, а з того, як він ховав їх.

– Чого ти стукаєш? Загубив ключі?

– Ні. Я… я забув про них. – Уникаючи мого погляду, він пройшов повз мене до вітальні, сів у крісло і почав розглядати свої руки. Від останнього мене морозом обкидало. Раптом світло лампи стало таким яскравим, немов під плафоном запалало нове сонце. Я хотіла її вимкнути, але Костянтин зупинив мене: