Не зводячи з мене очей, він промовив:

– В тебе є день.

Я відштовхнула його від себе і вийшла з машини.

В під'їзді я одімкнула поштову скриньку, зазирнула. Ого-го! Скільки листів! Дякувати Богові, Костянтин не здогадався перевірити мою кореспонденцію. Серце закалатало від божевільної надії. Швидко зійшовши сходами, я відчинила двері, переступила поріг і почала переглядати лист за листом просто в коридорі. Відмова за відмовою. Двадцять два «не відомо, не маємо інформації, не жив, не народжувався, не вмирав». І два повідомлення, що дитячі будинки, на адресу яких я писала, вже давно розформовано. Я сіла на стілець. На доробку плану часу просто не залишилося. Треба діяти зараз.

В залізничних касах квитки продаються цілодобово. Проте, як завжди, або не туди, куди треба, або не тоді, коли треба. Квиток до Львова вдалося взяти лише на ранок наступного дня. Добре, що не наступного тижня.

На вокзалі я зайшла в поштове відділення, щоб зателефонувати батькам.

– Алло, мамо, це ти?

– Марго, доцю, ну куди ти зникла? Ти не уявляєш, як ми хвилювалися! Не писала, не дзвонила, жодної вісточки цілий місяць! Нащо ти нас так лякаєш?

Я заплющила очі і притулилася гарячим лобом до темно-синього скла телефонної кабіни.

– Ма-а-а. Ма-а-амо. Мату-у-усенько. Рідна моя, як я за тобою скучила! За твоїм голосом, за твоїми очима, лагідними руками. Як я скучила за цим словом: до-ця. Яке воно ніжне, правда ж, ма?

В її голосі з'явилася тривога:

– Марго, що сталося?

– Нічого, мамо. – Я засміялася. – Точніше, багато чого, проте тільки хороше, дуже хороше.

– То, може, розповіси мені про ці прекрасні речі?

– Згодом, мамо. Спочатку розкажи мені, як ви? Не хворієте? Як тато, Тетяна, Дмитро? Як ти, моя маленька мамо? Тебе не кривдять?

– Ні, Марго. Мене не так вже й просто скривдити. Ти сама знаєш. – Вона відкашлялася і перейшла на якійсь дивний дитячий тон, яким учениця четвертого класу звітує перед батьками про успіхи у минулій навчальній чверті. – В нас усе гаразд. Живемо добре. Батько порпається на городі. Минулого тижня вкривав толем сарай, бо дах гниє від дощів. Я помаленьку консервую. Огірочки, помідорчики… Знайшла ще бабусин рецепт одного салату – така смакота, ти собі й уявити не можеш! Обов'язково надішлю тобі у посилці. Хоч баночку, а надішлю.

Жовто-зелена осінь її очей. її запах. Боже мій, яка жорстока іграшка цей телефон! Здається, вона поруч: я чую її, я бачу її, я відчуваю її, а торкнутися не можу, не можу обійняти.

– … Хоче відкрити ще одну крамницю і завжди у відрядженнях. Я просто не знаю, що робити з твоєю сестрою, Марго. Вона виснажує себе на роботі і зовсім не дбає про своє здоров'я. У Дмитра виставка на початку вересня. Він обіцяв надіслати запрошення. Ти приїдеш?

– Неодмінно, мамо.

– Знаєш, доню, я от усе дивуюся, ми з батьком такі недалекі, такі темні, а які в нас діти повиростали! Гарні, талановиті! Я так вами пишаюся. Всім-всім про вас розповідаю. Всім людям хвалюся, що в мене найкращі в світі діти. І за що мені доля вас подарувала? За які-такі заслуги? Не розумію.

Моїм обличчям потекла сльоза. Ще одна. І ще одна. Я прошепотіла у слухавку:

– Як я тебе люблю, мамо.

– Що?

Я спробувала говорити голосніше:

– Я сказала, що дуже тебе люблю.

– Марго, ти що, плачеш?

Я засміялася, а сльози побігли ще дужче, перетворилися на справжній дощ:

– Ні, мамо, що ти! Навіщо мені плакати? Мені так добре, що я не можу не сміятися від щастя. Я люблю тебе, мамо! Я дуже-дуже тебе люблю. Я хочу, щоб ти завжди це пам'ятала. Хочу, щоб ти знала, що я найщасливіша дочка у світі. В моєму житті відбулося стільки змін, ма! Дуже хороших змін. Я знайшла прекрасну роботу – цікаву і перспективну. Я найняла чудову квартиру – затишну і простору. У мене навіть з'явилося кошеня – чорне і пухнасте. І все це так швидко, що й не віриться! Проте найголовніше – у мене є Він. Мамо, ти чуєш мене? У мене є Він!!! Той самий! Він таки знайшов мене! – Я знов засміялася. – Я щаслива, щаслива, щаслива! Це все – наче прекрасний сон.

Мамин голос був тихим і задумливим:

– Коли ти приїдеш додому, Марго? Ти можеш і не слухати мене, старої, але мені здається, що тобі потрібна допомога у твоєму щасті. Приїжджай додому, доню. Будь ласка. Посидимо, поговоримо.

– Гаразд, мамо. Тільки я приїду не сама. Я приїду з Ним. Розумієш, я не можу від Нього відмовитися. Навіть і спробувати не можу. Ти мені вибачиш, мамо? Пам'ятаєш, ти казала, що вибачиш, все-все пробачиш своїм дітям. Мамо, ти вибачиш мені, що я не можу від Нього відмовитися? Що я не в змозі Його залишити? Він потрібен мені, мамо. Тільки з ним я щаслива. Він ніжний, Він за мене дихає, Він мене тримає. Він… Він так мене кохає! Ти чуєш, мамо?

– Так, доню. Все гаразд. Тобі нема за що вибачатися. Ти тільки приїжджай. Разом з ним приїжджай. Хочу подивитися на цього диво-чоловіка. Він має бути надзвичайним.

– Так, мамо. Він такий. Він – моя суть.

– Коли ви приїдете?

– За два дні. Вранці. Ще в сутінки. Нічого, що ми разом?

– Ну що ти, доню! Ти все правильно робиш. Головне, слухайся себе. І бережи. Я дуже тебе люблю.

– Я теж. – Я поклала слухавку. Вийняла з сумочки носовичок, витерла очі, повернулася до виходу і завмерла, побачивши своє відображення у скляних дверях кабіни.