Я замислилася. Що я тут роблю? Я в міру божевільна, як більшість людей на цій землі. Навіщо мене лікувати? – А ти розкажи йому про Яна, Марго! Розкажи й одразу дізнаєшся, навіщо тебе лікувати. – Що ти маєш на увазі? Ян – моя хвороба? – Так, люба. Розкажи про нього лікарю, і він назве твоє кохання довгим латинським терміном, а тобі дасть купу смачних ліків. – Ти збожеволіла! – Розкажи про Яна і почуєш від лікаря те саме. – І не подумаю! Ян – мій. Я нікому його не віддам. І не смій називати його хворобою! Моя хвороба – це Костянтин. Це він завдає мені болю, а не Ян. Він – злий. Він руйнує мене. – Чим? Тим, що не дає тобі заснути навічно? Тим, що намагається повернути тебе до реальности? Справжнє зло – це Ян. Це він убиває тебе повільно і солодко. – Що??? – Ти чула. – Ні. Я нічого не чула. І нічого не чую. І більше ніколи тебе не слухатиму. Все. Тебе більше не існує. Я тебе вбиваю. Прощавай!

Цієї миті лікар відкашлявся. Різко і сухо. Я звела очі.

– Знаєте, Марго, я думаю, що насправді вам не потрібен лікар. Ви ж не заніміли. Ви просто не хочете з ним розмовляти.

Я мовчки дивилася на нього.

Він замисливо покрутив у руках олівець.

– Я розумію, що ви відчуваєте. Пан Яновський розповів мені про те, як він вас… як брутально він з вами обійшовся.

Я істерично розреготалася:

– Розумієте? Не може бути! Вас теж, мабуть, ґвалтувала близька вам людина. Скільки разів? Розкажіть, будь ласка! Мені цікаво.

Він сумно подивився на мене.

– Ви неправильно мене зрозуміли. Я хотів сказати, що розумію, якщо вам тяжко, що Костянтин Володимирович… – Лікар затнувся.

Непоганий прийом. Треба й собі взяти на озброєння. У такий спосіб він показує, що теж хвилюється, теж час від часу помиляється, що він – не всемогутній і всезнаючий. Це розпруджує пацієнта. І я розпруджилася.

– Вибачте. Я зрозуміла, що ви мали на увазі.

Якийсь час ми знов мовчали. Я подивилася на годинник. Ще п'ять хвилин, і кінець сеансу. Він зрозумів мій погляд.

– Марго, я думаю, що лікар потрібен не вам, а Костянтинові Володимировичу.

Я не змогла не посміхнутися:

– То, може, самі йому про це скажете?

– Я казав. Точніше, я натякав, досить прозоро. Я пропонував йому допомогу, проте він і чути ні про що не хоче.

Я підвелася.

– Так і знала. Дякую вам за послуги. Яновський вас більше не потурбує. Я розмовлятиму з ним. Це був… просто дурний жарт з мого боку.

Лікар похитав головою:

– З такими людьми не жартують, Марго. Залиште його. Він небезпечний.

О, Боже мій, ще один наляканий темрявою в душі Костянтина!

– Ми всі небезпечні.

Психотерапевт підхопився з місця і підбіг до мене:

– Ні. Ви не розумієте. Він кохає вас. Це робить його некерованим. Він у прямому розумінні втрачає від вас розум.

«Ви не розумієте, у прямому розумінні, втрачає розум…» Психоаналітиків так цікавить розум! А мене більше непокоїть серце.

Лікар безсило опустив руки:

– Ви знаєте, я зробив стільки помилок впродовж нашого сеансу. Безліч! Наче студент першого курсу. Ви якась…

– Дивна? – машинально підказала я.

– Та ні. Скоріше, незвична. Однією помилкою більше, однією менше… – Він ніби розмірковував уголос. Вираз його обличчя був таким безпорадним, таким безпомічним – мала дитина в темному коридорі. А, може, це лише відбиток мого стану? – Послухайте мене, дівчинко! – Раптом його голос став різким і рішучим. – Ви повинні його залишити. Якщо ви од нього не підете, він… він вас уб'є! – Лікар, здається, й сам злякався того, що сказав.

– А якщо піду? – Лікар відвернувся від мене і підійшов до вікна.

– Не знаю, – промовив він, не обертаючись. – їй-Богу, не знаю. Єдине, що я знаю напевне, – вашого друга треба лікувати.

Я завмерла коло дверей:

– Від чого? Ви хочете лікувати його від кохання?

Він мовчав. Я вийшла з кабінету.

Костянтин сидів на дивані, загорнутий у туман своїх цигарок. Я подивилася на попільничку. Повна. З верхом. Помітивши мене, він підвівся. Як він схуд! Втомлений, загнаний у кут звір, проте все ще небезпечний. Я підійшла до нього:

– Відвези мене додому, Костю, лікар сказав, що я невиліковна.

Він спробував усміхнутися:

– Я вже й забув, як гарно ти вимовляєш це слово.

– Яке? «Невиліковна»?

– Ні. Моє ім'я.

Дорогою додому Костянтин ні про що мене не розпитував. Я знов розмовляла – це було все, що його цікавило. Він керував машиною так обережно, немов боявся, що різкий поштовх може нагадати мені про… про інші поштовхи.

Якийсь час ми їхали мовчки, і я вже почала думати, що Костянтин вирішив скористатися моїми методами і помовчати з кілька місяців. Відверто кажучи, це мене цілком влаштовувало, бо план, який зродився в моїй голові ще місяць тому і який я весь цей час обдумувала, потребував остаточної доробки у повній тиші. Вибач, Яне, але з Шотландією доведеться попрощатися. Треба повертатися додому. Додому… Куди? Де мій дім?