Вода повільно наповнювала вазу. Квіти були незвичайними – тендітні й пишні водночас. Без усіляких там стрічечок і целофану, які я терпіти не можу. Лише квіти. Тільки зараз я помітила, як легко Ян розв'язав мою одвічну проблему: чорне чи біле?

Розумієте, мені завжди подобалися і білі, і чорно-червоні троянди. Коли в мене були білі, я мріяла про червоні, коли червоні, – про білі. Надати перевагу якимось одним я наважувалася. Як можна обирати між прекрасним і прекрасним? А цей букет був бездоганним.

Я саме відрізала зайве листя, як раптом відчула присутність Яна. Тихий, як… як… як… як кішка. Таке порівняння по-справжньому здивувало мене.

– Марго, обережніше з червоною! Вона – самі шпичаки.

– Чому? – Я спитала не обертаючись. На початку нашої розмови я прикинула, що Ян стоїть десь біля дверей у кухню, але наступна його відповідь пролунала майже коло мого вуха:

– Тому, що вона – королева.

Я озирнулася через плече. Ян стояв на відстані півкроку позаду мене. Раптом я зловила себе на думці, що ненавиджу цих півкроку.

– А інші?

Він зневажливо махнув рукою:

– О, інші цілком безпечні – жодного шпичака, жодної несподіванки.

– Це тому, що вони – лише свита?

– Вгадала. – Ян спостерігав через моє плече, як я рівномірно розміщувала квіти в вазі.

– Яне, навчи мене мові квітів!

– Не можу.

– Чому?

– Ти вже нею розмовляєш.

– Як це?

– У білих троянд ти відрізала досить багато листя, королеві залишила майже все. Та і в вазу поставила так, щоб вона була вищою за інші.

– Бо вона – прекрасна.

– Ні. Ти – прекрасна.

Я повернулася до нього з вазою в руках. Так, щоб вона була між нами, щоб між нами хоч щось було, опустила очі і побачила, що руки Яна теж зайняті.

На них, самовдоволено примруживши очі, лежав Алі. Мій Алі. Мій улюблений кіт, який нікому, крім мене, не дозволяв себе торкатися. Жодного разу. Ніколи. Мій відданий і водночас такий незалежний Алі. Найкращий товариш. Я не втрималася:

– Але як? Як тобі вдалося? Він що, сам пішов тобі до рук? Це неможливо! Алі нікого, крім мене, до себе не підпускає. Ніколи!

Ян усміхнувся:

– Ти ревнуєш? – Він повільно гладив чорну пухнасту шубку, вправними рухами пестив шию, чухав за вушками.

І ця підступна зараза муркотіла! Присягаюся! Це бісове створіння замалим не вило від насолоди. Маленький хвостатий зраднику! Ну, начувайся! Я до тебе ще доберуся! Але найстрашнішим було те, що я півжиття віддала б, аби помінятися місцями з цією продажною шкуркою. Тільки б відчувати його руки намоїй шиї, плечах, грудях… Япочервоніла. Знав би Ян, про що я думаю!

– Ні. Так. Не знаю. Просто він ще ніколи себе так не поводив.

Ян усміхнувся:

– Я теж.

– Проте… Як тобі вдалося? Ніяк не збагну!

– Це було нескладно. – Він примружив очі. – Ми маємо багато спільного.

– Наприклад? – Наші погляди зустрілися, і я вкотре мало не знепритомніла від темного полум'я його очей.

– Як і він, я втрачаю від тебе розум.