Куди поспішають хвилини? Чому не можна ухопити їх, немов неслухняне собача, посадити на міцний поводок і тримати при собі, скільки заманеться?

Початок на десяту. Ми розмовляли, розмовляли, розмовляли. Я й не пам'ятаю, що їла, що пила. Не пам'ятаю, як виглядав офіціант, і чи був він взагалі. Не знаю, у якому ми були ресторані. Я бачила лише Яна і вогонь каміна за його спиною. Ми розповідали один одному випадки з дитинства, відкривали таємниці, ділилися планами і спогадами, обговорювали сотні тем і не могли зупинитися.

Мені здавалося, ніби все життя до зустрічі з Яном я була німою і глухою. Розмова приносила майже фізичну насолоду, її інтимність стерла всі межі, оволоділа кожною клітиною мого тіла, кожною думкою мого розуму. Минуле сплелося з майбутнім у дивний візерунок, в якому реальність була лише одним із фрагментів.

– Чому ти став саме архітектором?

– Я жадав створювати, а не руйнувати. Після армії це бажання стало ще сильнішим.

– Там було страшно?

– Де?

– На війні. Ти ж був там, так?

– Так. Там було страшно. Кожну країну можна перетворити на справжнє пекло. Навіть таку гарну, як Афганістан.

– Яке щастя, що я не бачила війни.

Він лукаво всміхнувся. Розбещений тринадцятирічний хлопчисько.

– Невже? А в мене таке враження, що твої зап'ястки нещодавно вистояли в добрячій битві.

Я відмахнулася:

– Та це я просто поранилася, коли…

– Ні, ні, ні!– Він відмахнувся обома руками від моєї невмілої брехні і відкинувся на спинку крісла. – Не треба! Ти не питала мене, де я був. Я розповів тобі сам. Я не питаю тебе. Розкажеш, коли захочеш, але правду.

– Гаразд. – Я подивилася на синці, які підступно виглядали з-під рукавів. Нічого не допомогло – ні крем, ні пудра.

– Вони – огидні, так?

Здивований погляд.

– Хто?

– Мої руки. – Я зітхнула. – В синіх плямах та ще й…

– Прости дитині, бо не розуміє, що каже! Зіронько моя, та в тебе найпрекрасніші в світі руки. Тендітні, граційні, ніжні. Слабкі жіночі руки, які легко зламають найсильнішого чоловіка. Дай-но їх сюди!

Я простягнула йому свої долоні. Він обережно накрив мої пальці своїми, підніс до губів і почав зігрівати своїм диханням.

– Твої руки бездоганні, як ти сама. Якби я був скульптором, я б вирізьбив їх з каменю берегових скель, щоб їх тендітність змагалася з вітром. Просто зараз вони – двоє поранених птахів. Але я вилікую їх, ми вилікуємо їх разом.

Я дивилася на нього широко розплющеними очима, побоюючись пропустити хоч слово, приголомшена раптовим вибухом такої безмежної ніжности, зачарована його голосом і тим, що я бачила в його очах. Я бачила себе. Розумієте? Себе! Не лише своє тіло, як в очах інших чоловіків, а всю Марго, в усіх моїх виявах: Марго – людина, Марго – жінка, Марго – дитина, Марго – сестра, Марго – співрозмовник, Марго – перекладач, Марго – коханка, Марго – чаклунка, Марго – кішка і ще чимало таких Марго, які складали мене. Таку, яка я є, а не таку, якою він хотів мене бачити. Ян відкривав мене для мене, приймав мене всю, без обмежень: мої недоліки і мої чесноти. Я захоплювалася цим чоловіком.

Моя рука гладила його щоку – білий птах на темному граніті обличчя. Які теплі очі… Цікаво, а чи буває полум'я чорним? Мабуть, буває, бо я бачила це полум'я в його очах. Я піднесла до них свої руки і відчувала тепло, яке випромінював його погляд.

– Мені так тепло від твоїх очей, Яне! Взимку я б могла бігати по снігу босоніж і, доки б ти на мене дивився, не відчувала б холоду, лише спеку твого погляду.