У мене на руках сидів Алі. Сумнівів бути не могло. Двох цілковито однакових котів не буває, втім, як і людей. Його лукава мордочка: блакитно-сірі очі, правильний трикутник чорного носа, чорні вуха, праве верхнє ікло зламане – завелика кісточка на третьому місяці його молодого життя. Його бездоганно чорне хутро, чорні подушечки на всіх лапках, крім передньої, – вона рожева, як шкіра немовляти. Це був Алі. Розумієте, мій Алі.

Крім розміру, дотику, запаху, кольору, існує ще й внутрішній образ, той, що складається з виразу очей, манери триматися, повертати чи нахиляти голову, вигинати спину, потягуватися, чхати і ще з безлічі інших дрібниць, саме через які скопіювати когось іншого – неможливо. Щось завжди викаже фальшивку.

Алі з моїх снів. Розумний чорний кіт, про якого я вже давно мріяла. Не тямлячи себе від щастя, я пестила його м'яку шубку, тулила до грудей, знов підносила до очей, роздивлялася і ніяк не могла повірити, що таке взагалі можливо.

Як ти знайшов мене, Алі? І де ти був досі? Чистенький і ситий. Одразу помітно, що жив непогано. Хто був твоїм хазяїном? Чому ти від нього втік? Я розумію, що весь цей час тобі снилося те саме, що й мені, бо тільки так ти міг потрапити до моїх снів. Тільки так можна пояснити те, що ти мене не боїшся, відгукуєшся на своє ім'я, знаєш мій запах, що ти взагалі мене знайшов.

Малий бешкетнику! Як ти не побоявся шукати мене темними вулицями! З тобою могло казна-що скоїтися! Але я тобі вдячна за таку хоробрість. Розумієш, я вже почала вірити, що й тебе в цьому світі не існує. Як Яна. Як мого Яна. Уявляєш, його тут немає. Він – не такий, як ми. Він живе тільки Там. Потойбіч моїх снів. А в цьому світі ми з тобою самі-самісінькі.

Розмовляючи так з Алі, я дісталася гуртожитку і решту вечора спостерігала за тим, як мій пухнастий товариш знайомиться з новим оточенням.

Вночі я була у великій книгарні. Ходила поміж шафами з книжками, роздивлялася обкладинки, гортала сторінки. Потім я побачила її – книжку, яку вже давно хотіла прочитати. Вишукана річ – Умберто Еко «Ім'я Рози». Оформлення– гідне її слави. Жоден з моїх друзів не наважувався переказати мені зміст цього роману. На всі прохання вони в один голос казали: «Ні, це треба читати. Він – Майстер». Я подивилася на ціну. Тридцятка. Ну це вже занадто! Вульгарно, як і всі перебільшення. Двадцять гривень – вишукана ціна для такої вишуканої речі.

Проте за книжки не торгуються. їх не купують, їх обирають. Тому давай, що просять. Кожна спроба обговорити вартість книги – виклик без цінности її змісту, варварське порушення магічного ритуалу.

Я обрала її. Взяла у руки, погладила сторінки, довго роздивлялася таємничий візерунок літер. Залишила гроші і вийшла з крамниці. Гроші– це вдячність, а не розрахунок.

Весь день читала. Читала і не могла зупинитися. Я забула про все на світі. Забула про своє власне існування.

Забула про книжку. Був лише світ, який я повертала до життя, гортаючи сторінки роману. Казковий світ, створений моєю вірою в історію, яку розповідав автор книги. Сім годин життя. Сімсот сторінок. Закрила книгу, серце зупинилося, пульс зник, дихання нема. Чому не існує нескінченних історій?

Дванадцята година. Дзвінок телефону. Я вхопила слухавку.

– Ян?

Сердитий жіночий голос:

– Це 27-14-52?

– Так.

– Вам термінова телеграма з Москви, готові прийняти?

– Так.

– Приїжджаю суботу. Шоста вечора. Поїзд 201. Вагон 4.

Встигли записати?

– Так, дякую. Це все?

– Н-н-ні. – Голос телефоністки раптом пом'якшав, вона завагалася, мов збентежена наступним реченням, потім, намагаючись повернути голосу офіційність, почала читати швидко, проте спотикалась на кожному слові. Дивно, але зробила повідомлення теплішим і щирішим.

– Мрію про зустріч. Г-м. Втратив… тебе…розум. Здатен… бігти… поруч з потягом. Не бійся… темряви… тебе охороняю. Моя… зіронько. Бережу… слова… для побачення. Кохаю. Кохаю. Кохаю. Ян.