Я теж зніяковіла і пробурмотіла щось незрозуміле, сподіваючись, що це сприйметься за «дякую, все зрозуміло». Телеграфістка якось дивно мовчала. Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її тужливий, такий несподівано м'який і відвертий жіночий голос:

– І пощастило ж тобі, дівчинко, – тієї ж миті короткі гудки.

Так. Мені пощастило. Надзвичайно пощастило. На кожне «кохаю» Яна я могла б відповісти «Щаслива, щаслива, щаслива». І наплювати мені, що це просто сон. Вже заради таких снів варто жити. Про них варто мріяти. Я не боюся збожеволіти. Я не божевільна. Божевільний той світ, у якому людина щасливіша уві сні, аніж у житті.

Я прокинулася, щасливо усміхаючися. П'ятниця. Так. Ян завтра приїде. Ян. Ян приїде завтра. Приїде завтра Ян. Наспівуючи це речення, як новий шлягер, я почала чепуритися і одягатися. Алі повністю освоївся у незнайомому оточенні і спав на подушці. Коли я виходила з кімнати, він ліниво кліпнув повіками.

– Ш-ш-ш, Алі. Спи! Залишайся Там. Там краще. Більше місця все ж таки дві кімнати і взагалі… – я замислилася на хвильку – і взагалі.

Мені треба було дещо перевірити. Я їхала до книгарні. Мені потрібна була книжка. Вишукана книжка. Ви здогадуєтесь, яка. Я знала, де була уві сні. Головна вулиця. Третій будинок. Книгарня «Світ преси». Але на мене чигала несподіванка: крамниця закрита, на дверях оголошення: «У зв'язку з Міжнародним днем книги наші товари ви можете придбати на книжковому ярмарку за адресою…» Ну що ж, ярмарок то й ярмарок!

День був нестерпний: сонце, повний штиль, спека тридцять п'ять градусів у затінку. Проте в мене була мета, і зупинятися я не збиралася. Ярмарок розгорнув свої намети на центральній площі міста. Зачаровано роздивляючись яскраві обгортки, я мандрувала рядами, погляд зауважував назви і прізвища письменників, руки автоматично тягнулися до тяжких фоліантів «Це хочу! І це! І ось це!» Але я опиралася спокусі. Всього не купиш. Треба вибирати. А я добре знала, що шукала.

Третій ряд, темно-синій намет, білий напис «Світ преси». Торгує худорлява дівчина-продавець.

– Здрастуйте, у вас є Умберто Еко «Ім'я Рози»?

– Так. Рідкісна книжка. Тільки вчора підвезли. У вас добрий смак.

– Дякую, – я простягнула гроші.

Вона здивовано підвела очі.

– Звідки ви знаєте, скільки вона коштує? Я не встигла розклеїти цінники.

Я всміхнулася:

– Вгадала.

Я нетерпляче чекала, доки вона шукала фірмовий пакет, щоб укласти в нього книгу, і розхвалювала гладенький фінський папір. Дивно. Мені завжди здавалося, що в книжках людей цікавить не папір, а те, що на ньому написано. Такі дрібниці, скажете ви.

Нарешті книжка в моїх руках. Я відійшла до порожніх прилавків, сперлася об дерев'яний (добре, що не залізний – спека он яка!) стіл і почала гортати сторінки. Двісті двадцять п'ята, триста сімдесят шоста, чотириста п'ятдесят дев'ята, шістсот сімдесят восьма… Недобрі передчуття перейшли у підозри, підозри у подив, подив у відчай. Та що ж це таке! Я знаю, знаю, я все це знаю!!! Невже кілька годин тому я справді прочитала цю книжку? Але ж… Неможливо! Я легенько розтирала собі скроні. Може, хтось мені розповів? – Виключено. Я пам'ятала б. Якщо я так добре знаю зміст, як я могла забути оповідача? Ні, я ніколи не тримала цієї книги в руках. Залишається одне. Я її справді прочитала. Там, у своїх снах. – Облиш, Марго! Давай подивимося правді у вічі. Це не просто сни. Те місце, куди ти потрапляєш вночі, – щось набагато важливіше, складніше і серйозніше, ніж звичайне нічне видіння. І небезпечніше, Марго! Небезпечніше!!!

Ти шукала, чекала і сподівалась. Ти вірила і благала. Ти калатала в зачинені двері, билася об них усім тілом, у відчаї трясла залізні засуви, і тобі відчинили. Справжнє прохання ніколи не залишається без відповіді. Інша річ, що двері, у які ти стукаєш, ховають за собою досить несподівані відповіді. Саме в цьому і полягає небезпека щирих прохань. Прохань, підтриманих усіма силами твоєї душі і серця. Я сказала б, магічними силами.

Розумієте, у вас і в того, хто (чи що?) відповість на ваші молитви, погляди на важливі речі і весь світ взагалі можуть істотно відрізнятися. Тому бажання – досить ризикована річ. Ніколи не знаєш, що отримаєш.

Мені було дароване моє кохання. Справжнє і незвичайне. Щоправда спосіб, у який воно мене знайшло, здавався мені дивним. Та що там приховувати! Я була повністю спантеличена, розгублена і нічого не розуміла. Всі мої міркування закінчувалися однією-єдиною думкою: «Ти просила любові? Ти її отримала. Бажання здійснилося».

– Але як здійснилося? – А це вже друге запитання, Марго. Ти прагнула кінцевого результату? Так? Тебе ж не цікавило, у який спосіб, якими силами, завдяки чому і в якій формі ти його матимеш? Так? Ми взяли це на свій розсуд. Що до самого бажання, то воно здійснено. Як і всі бажання – п'ятдесят на п'ятдесят. Перша половина – примхи замовника, друга – виконавця. А як інакше? Інакше не можна. Угода є угода.

До біса все це! Головне, – у мене є Ян, завтра я його побачу. Що ще має значення?

Я закрила книжку і обдивилася. Навіть повітря плавилося від спеки. Відвідувачі ярмарку повільно швендяли від одного намету до іншого, мляві, як сонні мухи. Моє тіло виблискувало від поту. Одежі – мінімум, проте навіть цього забагато. Важке, товсте хутро. Мабуть, так почуваються кішки у спеку.

Я підняла руки вгору і з насолодою потягнулася. Граційно і не поспішаючи, як навчав мене у дитинстві Ричард. Відкинула голову назад, розкуйовдила волосся, напружилася, мов міцно напнута струна, завмерла, затамувала подих – хвилина повної тиші і відчуття, що твої ноги відриваються від землі, вже не торкаються твердого грунту, і ти злітаєш, летиш все вище і вище… Вдих. Повернення. Гірке розчарування. А що робити? Людина мусить дихати. Я обтрусилася, поправила одяг, взяла книгу, сумочку і вже збиралася йти, коли мій погляд піймав… Ні. Я обіцяла вам відвертість. Мій погляд піймали, полонили, закували у міцні кайдани двох очей і, за всіма ознаками, відпускати не збиралися. Навпроти мене, на одному з порожніх прилавків сидів чоловік. Поруч з ним стояли, як я зрозуміла, його знайомі і щось жваво обговорювали, проте він не брав участи в дискусії. Він дивився на мене. Поглядом власника, захопленого щойно придбаною річчю. Будь-якого іншого разу це мене обурило б, відштовхнуло, але це не було будь-яким разом, і цей чоловік теж. Його очам не можна було опиратися, бо в них світилося саме… захоплення. Ви розумієте? Як пручатися погляду, який каже тобі: «Ти – прекрасна. Чарівна. Надзвичайна. Бездоганна. Казка. Диво. Мрія»?