– Дуже уважно. Говори.

– Ти повернула мені натхнення, дівчинко. Я розробив кілька дуже цікавих проектів з дизайну приміщень. Всі у захваті. Вгадай, як я їх назвав?

– Кого?

– Серію ескізів, звичайно.

– Жодної ідеї.

– Я назвав її Марго.

– А про дизайн чого йдеться?

– Внутрішня архітектура спальних кімнат.

– От з чим я в тебе асоціююсь? В принципі, могло б бути й гірше. Є ще, наприклад, сантехніка.

– Марго, облиш свої жарти! Ну чого ти сьогодні така розлючена? Я тебе образив?

– Я не розлючена, я налякана. Чекаю на тебе, а ти зник. Потім дізнаюся, що ти за сотні кілометрів від мене. В Харкові – гроза. Гримить так, що аж стеля здригається. Всі ці блискавки, холод, непроглядна темрява за вікном… А я сама… сам… Яне, коли ти повернешся?

– Скоро, рідна моя. Дуже скоро. Ти зараз у ліжку?

– Так.

– Вікна зачинені?

– Так.

– Вимкни світло. Час лягати спати.

– Не можу, Яне! Буде ж зовсім темно! Я не вимикатиму світло! Я… я… я і спати не хочу!

– Треба, крихітко, треба. Початок першої. Завтра в тебе важкий день. Не бійся темряви, я ж з тобою. Натисни на вимикач – і стрілою назад у ліжко. Тільки не клади слухавки. Зробила?

– З– з-зробила.

– Тепер вмостися зручніше, а я тебе колисатиму.

– Яне, ти з глузду з'їхав! Це коштуватиме тобі купу грошей. Ми вже й так довго розмовляємо.

– Не потерпай, зіронько, я забезпечений чоловік. Можу собі дозволити. Не думай про гроші. Я буду з тобою, доки ти не заснеш. Я так шкодую, що залишив тебе у Харкові. Марго, доле моя, це більше ніколи не повториться. Ти мені віриш?

Тиша і лише його дихання. Таке близьке, що, здавалося, я відчуваю його запах.

– Я бачу себе в твоїх очах, Яне.– Мовчанка. – А як ти мене колисатимеш?

– Казкою. Як усіх дітей, слухай!

«В одному темному-темному лісі жив собі старий вовк. Не злий, в принципі, звір. Корів із сільської череди не чіпав. Годувався переважно зайцями. Проте люди все одно його люто ненавиділи. Боялися, бо на вигляд він був справжньою потворою: великі гострі зуби, червоні очі, дірка замість носа. Огидна морда!

Одного разу селяни зібралися і вирішили вбити вовка, потвору, саме існування якої в їхньому лісі було образою краси і величности цього світу. Вони взяли міцні палиці, ножі, вила, ліхтарі, розійшлися в лісі довгим ланцюгом і почали заганяти здобич.

Наш вовк рятувався, як міг. Йому вдалося розірвати ланцюг переслідувачів, проте людей було забагато, а він вже був немолодим звіром. Поранений і втомлений, він вибіг до лісового озера, яке оточували високі неприступні скелі, кинувся на гостре каміння і почав дертися вгору, ризикуючи розбитися на смерть. Селяни припинили переслідування: потвора була приреченою, навіщо ж спокушувувати долю, видираючись на небезпечні скелі? Але вовкулаці якимось дивом вдалося дістатися до верхівки найвищої скелі, де він і впав знесилений, сходячи кров'ю і потом.

Ніхто не знав, що на тій високій скелі жила прекрасна зірка. Вона огорнула напівмертвого звіра своїм цілющим сяйвом, загоїла його рани і своїм теплом повернула життя у замучене тіло. Зірка навіть показала йому безпечний шлях додому, проте вовкулака залишився. Він не міг повернутися, бо закохався».

– Яне!

– Ш-ш-ш… Не перебивай!

«Він закохався у зірку до нестями, став слухняним і ніжним, як звичайний собака. Він не знав, навіщо зірка зцілила його, може, жаліючи, амо'через те, що вона була дивовижною і не могла не дарувати життя. Та його й не цікавили причини. Він просто кохав її, бо не кохати її було не можна, і радів, що вона не відштовхує його любові. Він залишився на скелі, щоб розповідати зірці казки, оберігати її, коли вона спить, і милуватися нею, милуватися, доки бачать його очі, доки б'ється його серце».