Я боялася поворухнутися, щоб не порушити зв'язок, який встановили наші очі. Я почервоніла, в мені все палало, проте я невідривно роздивлялася.

За сорок. Міцна статура, високий. Дуже широкі плечі. Сильні м'язи, і все це – не штучне, не придбане у тренувальній залі. Його сила була справжньою, природною, результатом довгих років тяжкої фізичної праці. Тіло великого, небезпечного звіра, хижака, який проклав свій шлях у житті пазурами та іклами, з розумом і хитрістю. Його зелені, ледь примружені очі вигравали усіма відтінками – від блідого пожухлого листя до яскравих смарагдів. Короткий чуб виблискував сріблом сивини, упереміш з природнім чорним кольором.

На ньому були тільки штани і майка, майже вся просочена потом. Мій погляд зачаровано блукав його темно-коричневим від засмаги тілом, доки знов не поринув у зелені хвилі його очей. Він був першим шедевром золотої зірки, витвором сонця, красу якого я зрозуміла. Сонячне світло виблискувало на краплинах поту, сяяло в його очах, золотило срібло його волосся. І мені це подобалося! Вперше у житті мене вабило золоте сяйво. Вперше. Я не могла нічого вдіяти, бо він… він… він був бажаним! Бажаним до нестями.

Я хотіла цього чоловіка. Відвертість моїх думок здивувала мене не менше, аніж реакція мого тіла. Червоніти далі було нікуди, а відвернутися і піти геть я… я просто не могла! Я не могла навіть відвести погляду від яскравого видовища, створеного сонцем, спекою і світлом. Він був бажанням і знав це.

О, повірте мені, цей чоловік розумів мову тіла набагато краще за звичайні слова! Не зводячи з мене очей, він взяв пляшку з мінеральною водою, тричі жадібно ковтнув, а залишком облив себе: голову, спину, груди. В мене пересохло у роті, шкіра палала, кожна клітина благала: «Пити! Пити!» Я уявила, як приємно було б притиснутися до його вологого тіла, зануритися в мокре волосся, пити просто з його шкіри, краплину за краплиною, збирати їх, немов коштовні діаманти.

Цей чоловік помітив мою спрагу. Він простягнув руку і поманив мене. Простий жест – рука піднімається, повертається долонею догори, великий палець відпочиває, чотири інших граційно загинаються, запрошуючи до себе: «Іди ж бо! Не бійся, люба! З нами весело. З нами приємно. І та-а-ак солодко… Не опирайся, не треба!» Немов у гіпнозі, я потягнулася вперед, щоб ступити йому назустріч, щоб припинити ці тортури спокусою, насолодою, бажанням.

Цієї миті він усміхнувся, розуміючи необмеженість своєї влади, і несподівано залишками води із пляшки бризнув у мій бік. І влучив би, та відстань була завеликою. Я машинально відсахнулася. Він засміявся. Голосно, у захваті від свого жарту.

Біжи, Марго! Вдалішого моменту не буде! Швидше біжи, доки він знов не прикував тебе своїм поглядом! Якнайдальше від нього, доки сама, добровільно, не пішла у полон його рук!

Ну що казати? Я побігла.

Вдома я швидко заспокоїлася. Дивно, але, зникнувши з очей, сонячна примара вже не хвилювала мого тіла. Геть з очей, із серця геть! Хоч не думаю, що його сяйво торкнулося мого серця. З сонцем завжди так: зовні обпалює, а розтопити кригу в самісінькій глибині не може. А мені й не треба було. Лід у моєму серці вже розтав. Завдяки іншому промінню. Місячному.

Я сиділа в кімнаті і уважно роздивлялася книжку. В серці м'яко ворушилася слабка надія, а що, як Ян – справжній? Що, як його світ справді існує, а мої сни – шлях до нього? Що, як це – правда, і моє кохання живе? Лише думка про це наповнювала мене божевільню радістю. Я з'ясую. Я дізнаюся. Я про все довідаюся.

Увечері я вибігла до крамниці по хліб. Проходячи повз дошку оголошень, замріяно ковзнула поглядом по афішах. Давненько вже не була на людях… що у нас тут? «Руки вгору», «Ногу звело», ну просто якийсь анатомічний музей! А щось серйозніше? «Шевченківська пісня», виступ бандуристок, співає Левицький, грає Поташко, якийсь Дроба, Яремчик, Яновський… Нічого цікаво… Що??? Яновський? Я підійшла до афіші. Третє липня, п'ятниця, о четвертій. Сьогодні. Я глянула на годинник – восьма. Виступ вже закінчився. Я почала розглядати яскраву афішу: Сергій Яновський, перша скрипка України, грандіозне шоу відомого скрипаля, лавреата престижних конкурсів… Так… «Межа тисячоліть». Квитки у касах… ого-го! Нічого собі! Від дев'яноста гривень. Дорога розвага! Так от ти який, Сергію! Талановитий і скромний. «Шукаю роботу, рядовий скрипаль…» Цікаво, що ти розкажеш мені завтра.

Ненавиджу, коли чоловіки запізнюються. Мабуть, це – суто жіноча риса чи привілей.

Сергій прийшов рівно о десятій, як і домовлялись. Привітний, уважний, з букетом білих лілій. Таким маленьким, кругленьким, прикрашеним барвистими стрічечками, й пучечками фіалок. Милий хлопець, милий букетик.

Ми поснідали разом. Я – каву, він – чай. І знов так затишно, так спокійно. Обережніше, Марго, це може перетворитися на звичку. Контролюй свої емоції і не розслабляйся. НЕ буде в тебе друзів серед чоловіків, не буде!

Сергій підвів очі:

– Ви так близько і так далеко, Марго.

– Так, далеченько.

– Можна дізнатися, де саме?

Я всміхнулася:

– У Шотландії, обожнюю цю країну. Загадкова, сутінкова, дивна.

– Як ви, Марго.

– Гарний комплімент, Сергію, а ви казали, що не вмієте їх говорити.

Він зосереджено обмірковував щось:

– А як щодо Вікторіанської Англії?

– Звучить непогано.

– Тоді – домовилися. Я викликаю машину. – Він витягнув з кишені мобільний телефон і вийшов у коридор.